Дубовичі в роки Великої Вітчизняної війни


 22 червня 1941 року до жителів села Дубовичі дійшла страшна звістка – розпочалась війна. Військовозобов’язаних чоловіків у перші ж дні війни було мобілізовано на фронт. З наближенням фронту розпочалась евакуація у східні райони заводів, фабрик. Своїм ходом евакуювались МТС, майстерні, колгоспні та радгоспні тварини. «…эвакуировать еще из районов Глуховского, Кролевецкого, Шалыгинского и Червоного скот, тракторы, комбайны и другой  сельскохозяйственный инвентарь, принадлежащий колхозам, МТС, МТМ, и другим государственным учреждениям и предприятиям по маршруту через Крупец, Теткино на территорию Курской области и далее через Курскую, Воронежскую области с назначением в Саратовскую область.» (Із постанови бюро Сумського обкому КП (б) У та облвиконкому від 30 серпня 1941 року.) [ Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941 – 1945. Сборник документов и материалов. К. Наукова думка. 1988.  с.60 – 61]

 

  Оборонні бої 1941 року на території краю розпочались 26 серпня в районах на північ від міста Шостки та біля села Пирогівки Шосткинського району, де частини 2-ї танкової групи ворога, що наступали з території Білорусії на Конотоп, Ромни, форсували річку Десну. Цього дня в бої з противником вступили 307-а, 143-я, 293-я стрілецькі та 52-а кавалерійська дивізії. 28 серпня бойові дії розпочала також 10-а танкова дивізія.

Намагання наших військ відкинути частини противника на західний берег р. Десни успіху не мали. 27 серпня противник захопив Шостку і с. Вороніж, 28 – с Ямпіль, 3 вересня – м. Кролевець.[ Книга пам’яті України. Сумська область. Т.6. с.13. Суми Слобожанщина. 1995]

Третього вересня німецько-фашистські війська захопили село Дубовичі. Напередодні в урочищі Мальківщина відбувся бій бійців Червоної армії з фашистами. Нажаль подробиць бою невідомо і в наш час, бо живих свідків не знайдено. У цьому бою загинув начальник політвідділу, член військової ради 21 армії Південно-Західного фронту, бригадний комісар Гринько Іван Кузьмич.

Гринько Іван Кузьмич

Гринько Іван Кузьмич

Народився 1903 року в селі Успенка Буринського району Сумської області. Воював на фронтах громадянської війни. Після громадянської війни вступив до лав ВКП(б) і у військово-комуністичний університет. Вчився на курсах політруків у місті Суми. Служив командиром батареї 17-го артилерійського полку. У 1933 році був військовим комісаром. У 1936 році приймав участь у боях з японськими імперіалістами біля озера Хасан. З липня 1941 року – бригадний комісар, начальник політвідділу, член Військової Ради 21 армії Південно-Західного фронту.

У вересні того ж року загін на чолі з Гриньком потрапив у вороже кільце. Бійці проривалися через лінію фронту, і біля Дубович, в урочищі Мальківщина, зав’язався нерівний бій з фашистами. Всі загинули. Нажаль подробиць бою невідомо і в наш час, бо живих свідків не знайдено. Тільки вночі жителі села під загрозою розстрілу таємно поховали командира.

 ВЫПИСКА   ИЗ ЛИЧНОГО ДЕЛА

ЧЛЕНА ВОЕННОГО СОВЕТА    21 АРМИИ

ГРИНЬКО    ИВАНА    КУЗЬМИЧА

Год рождения – 28 августа    1907года.

Место рождения – с. Успенское Черниговской обл. УССР

Национальность – украинец

Партийность – член ВКП (б) с января 1923г.

Образование: – высшее политическое

Прохождение службы в Красной Армии:

1919г. – красноармеец 5а/дивизиона

1920г. – красноармеец 15 кав. дивизии/участие в боях/

1921г. – слушатель Военно-коммунистического университета г. Тамбов,

1923-1927г.г. – политрук батареи Артполка г. Орёл ‘

1927-1928г.г. – курсант Сумских курсов политруков

1928-1930г.г. – командир батареи 17 артполка

1930-1931г.г. – ответственный секретарь парткомисии Высших курсов усовершенствования командного   состава “Выстрел” /г. Москва/

1933-1936г.г. – военный комиссар 85артполка г. Москва.

1936.-1939г.г. – старший инструктор ПУРККА /участие в боях

Хасан/.

1939-1940г.г. – военный комиссар 61 стрелковой   дивизии

/г. Пенза/.

1940-1941г.- военком 66 стрелкового корпуса /бригадный

комиссар/.

7-1941-9-1941г. – начальник политотдела ,член Военного Совета 21 армии Юго-Западного фронта.

Погиб в бою в сентябре 1941г.

Предположительно: р-н с Дубовичи Сумской обл.

Выписка верна:

[Матеріали шкільного музею]

 

  Вже після війни на могилі Івана Кузьмича Гринька за ініціативою працівника міністерства шляхів сполучення СРСР Василя Михайловича Наздарського було встановлено обеліск.

В оборонних боях за місто Кролевець у складі 293 стрілецької дивізії приймав участь і житель нашого села Противень Федір Петрович.

Військова частина, в якій Федір Петрович пройшов від початку до кінця війни, формувалась у м. Суми. Це була прославлена 293 дивізія. «З Сум ешелонами нас відправили до рідного Кролевця. Тут 293 дивізія отримала свій перший наказ, своє перше бойове хрещення. Зайняли оборону за селом Андріївка. І ось перший бій, перші втрати, перший відступ. З болем у серці залишали рідний Кролевець. Відступили до Мутина. Потім за один день переправились через річку Сейм. Цілу ніч, аж до самого ранку йшла підготовка до бою. Бійці, в тісних, маленьких окопах, за довгі дні відступу відпочивали. Хто писав листа матері, чи дружині, а хтось заводив українську пісню, яка тоді підбадьорювала бійців…» ( спогади  Ф.П. Противня).

З приходом у Дубовичі німців почався страшний період окупації. «С первых же дней немецко-фашистские оккупанты дали себя почувствовать – все потускнело. В родном селе с приходом фашистов немило было жить селянину. Гитлеровцы, заняв его, считали своим и диктовали свои законы» (Спогади партизана Румянцева А.Х.. Сумская область в период Великой Отечественной войны. с.109).

Як і в інших окупованих населених пунктах фашисти встановили так званий «новий порядок». Характерною рисою «нового порядку» була кривава політика террору, яку вони здійснювали за допомогою зрадників народу – колабораціоністів* (в народі їх називали поліцаями). Про співвідношення поліцаїв та тих, хто пішов у паризани з села Тулиголово дуже влучно сказав у своїй Тулиголовіаді Анатолій Меншун.

Два роки злісні поліцаї

З людей знущались як могли,

І догоджала німцям зграя,

Аж поки наші не прийшли.

Не буду спорить полум’яно,

Чому пройшов такий відкат:

Сім душ було у партизанах,

А поліцаїв – шістдесят.

[ А. Меншун. Тулиголіада 2. С.22. К. 1011.]

Не було іншим співвідношення партизан і поліцаїв і в селі Дубовичі.

  Особливо «старалися» для нової влади староста села Філонович Терентій і начальник поліції Колода Михайло. Вони допомагали фашистам грабувати народ, видавали сільських активістів, відправляли на примусові роботи до Німеччини. В перші дні окупації були схоплені і розстріляні комсомольці Ковальов Григорій Григорович, Проценко Федосій Павлович та Юрченко Володимир Макарович, які переховували зброю. Розстріляли також Гагіна Івана Олексійовича, який тяжко поранений повернувся додому.

 

Гагін Іван Олексійович, 1910 р., українець, директор школи, член ВКП(б). Після жорстоких катувань розстріляний каральним загоном гітлерівців у жовтні 1941 року. Похований на сільському кладовищі.

[ Книга Скорботи України. Сумська область. Т.1. Суми. ВВП « Мрія-1» ЛТД. 2003. С.231]

У жовтні 1941 року також розстріляні після жорстоких катувань Мельник Олександр Карпович та Ткаченко Василь Іванович [ К С с.433,435 ]

У вересні 1941 року в Дубовичах була створена партизанська група, яка влилась у Глухівський партизанський загін.(Історія міст і сіл. Сум. Обл.. с.346).До партизанської групи ввійшли: Кербут А.Д., Ковтун І.Д.,Фесенко А.П.,Дубина В.Я.,Кравченко І.О.,Рибалка М.О.,Фесенко Д.І.,Ковтун З.Д.,Дорошенко П.С.,Противень А.І.

 

 

Кербут Афанасій Дем’янович

  Кербут Афанасій Дем’янович 1902 року народження. В партизанському загоні з 1941 по 1944 р. командир стрілкового відділення.

Кербут Афанасій Дем’янович народився у 1902 році у селі Дубовичі в сім’ї селянина-бідняка. Закінчив трирічну школу. До революції наймитував. У1931 році вступив до колгоспу. Сумлінно працював. Був ударником сільськогосподарського виробництва, за що правління колгоспу делегувало Афанасія Дем’яновича делегатом І з’їзду колгоспників-ударників, який проходив у столиці країни місті Москві. Перед війною працював завгоспом у колгоспі. На початку 1939 року загальні збори колгоспу імені К. Маркса обрали Кербута Афанасія Дем’яновича головою колгоспу. На цій посаді Афанасій Дем’янович працював до 1941 року. З вересня 1941 року –партизан Глухівського партизанського загону. Командував стрілковим відділенням у партизанському з’єднанні С.А. Ковпака. Був учасником рейду партизанського з’єднання від Путивля до Карпат. У боях проявив мужність і героїзм, за що має урядові нагороди – Орден Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі. Партизанський білет № 66.

По закінченні партизанського рейду Афанасій Дем’янович повернувся в рідне село.

  На початку 1944 року переобрали правління колгоспу. Головою колгоспу одностайно обрали партизана-ковпаківця Кербута Афанасія Дем’яновича, який повернувся з карпатського рейду. Він очолював колгосп до 1946 року.

 

 

Дубина Василь Якимович

Дубина Василь Якимович 1902 року народження. Рядовий. Нагороди: Орден Червоної Зірки (два) Орден Вітчизняної війни II ступеня.

Народний месник

 Василь Якимович Дубина в роки Великої Вітчизняної війни перебував у партизанському з’єднанні під командою С.А.Ковпака, 23 лютого 1942 року крокував в рядах народних месників на параді в селі Дубовичі. А далі бої і походи. Якщо зібрати всі епізоди, то це буде ціла книга життя сповненого мужності і відваги. Особливо відзначився командир партизанського взводу Василь Якимович Дубина в боях на річці Прип’ять біля хутора Краснопілля. Партизани раптово напали на фашистський пароплав і бронебійними кулями пошкодили його. На плотах і човнах партизани швидко підпливли до пароплава, кинулись на палубу і захопили гармату. Німці в паніці падали в крижану весняну воду. За проявлену відвагу в цьому бою Василь Якимович нагороджений орденом Червоної Зірки. Шлях партизанів пролягав недалеко від вузлової станції Тетерево, де були сконцентровані значні сили гітлерівців. Було вирішено перейти місцеву річку і спалити слідом за собою міст. Для виконання цієї бойової операції потрібно було обстріляти німців на станції. Це бойове завдання було доручене взводу В.Я. Дубини. До місця призначення дісталися о п’ятій годині ранку. Провідник виявився недосвідченим, погано поінформований про чисельність ворога. Партизани були помічені німцями, які зайняли вогневу позицію понад шляхом. Тоді з-за крайньої хати командир повів взвод в шалену атаку на ворога, який чекав партизанів з протилежного боку. В паніці німці відступили. Бойове завдання було виконано. За цей подвиг груди партизана прикрасив орден Вітчизняної війни другого ступеня.

За участь у Карпатському рейді і мужність, проявлену в боях біля міста Делятин, Василя Якимовича нагороджено другим орденом Червоної Зірки.

В 1944 році командир комендантського взводу партизанського загону В.Я. Дубина 16 годин утримував міст через річку Німан до приходу Радянської Армії.

Василь Якимович Дубина

Василь Якимович Дубина – скромний літній чоловік. Самовіддана праця в рільничій бригаді стала для нього, як і для багатьох трудівників села, звичайною справою. У справжнього хлібороба інакше і не може бути. Треба працювати так, щоб матінка земля віддячила сторицею і дала добрий урожай. І Василь Якимович , незважаючи на похилий вік, знаходиться в строю, крокує до нових рубежів в боротьбі за високі врожаї. Його зобов’язує високе звання партизана Великої Вітчизняної війни.

Не раз він був почесним гостем учнів нашої школи, розповідав їм про боротьбу народних месників проти фашистських загарбників.

Нелегкий бойовий шлях пройшов Василь Якимович Дубина по тилах ворога. Партизанське з’єднання під командуванням С.А.Ковпака пройшло шлях від Путивля до Карпат. Мужньо бився з фашистами Василь Якимович. Про це красномовно свідчать ордени і медалі, якими нагороджений хоробрий партизан.

Давно відгриміли бої Великої Вітчизняної війни. Нині, ставши солдатом миру, колишній партизан прагне зробити якомога більше в ім’я мирного процвітання рідної Вітчизни.

“До комунізму.” 23 лютого 1969 року..

 

 

Ковтун Іван Дмитрович

Ковтун Іван Дмитрович

1895 року народження. В партизанському загоні з 1941 по 1944 р. політрук. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, медалями «Партизану Вітчизняної війни», «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

 .

.

.

.

.

.

.

.

Боевая характеристика (копия)

Выдана настоящая тов. Ковтун Ивану Дмитриевичу в том, что он рождения 1895 года, украинец, член партии ВКП(б), партизан, находящийся в первой украинской партизанской дивизии имени дважды Героя Советского Союза генерал-майора С.А.Ковпака с 18 февраля 1942 года по 10 июля 1944 года. Занимал должность помощника командира 2-го полка. Пребывая в дивизии тов. Ковтун И.Д. участвовал во многих боях с немецкими захватчиками. Был ранен в кисть правой руки. В боях проявил мужество, стойкость, выносливость и отвагу, как патриот Советской Родины, как командир умело провел группу партизан с Карпат до Полесья 800-900 км. И без потерь, пополнил вооружением свою группу, отобрав у противника автомат и пистолет. Тов. Ковтун И.Д. умело поставил организацию снабжения продовольствием всего состава полка. Тов. Ковтун награжден правительственными наградами – Орденом Отечественной войны II степени, медалью «Партизану Отечественной войны». В связи с болезнью откомандирован за фронт в тыл Советского Союза, город Киев на излечение.

Командир 2-го полка Герой Советского Союза подполковник П. Кульбака

Подпись т. Кульбаки П.Л.

 заверяю. Секретарь РК КПБУ Румянцев.

8 февраля 1945 года.

Фесенко Андрій Павлович 1900 року народження. В партизанському загоні з 1941 по 1943 р. кулеметник Загинув на ст. Тетерів Київської обл.

Кравченко Ілля Олександрович 1900 року народження. В партизанському загоні з 1941 по 1943 р. Старшина батальйону. Загинув у 1943 році.

 

 

 

 

 

 

 

 

Фесенко Дмитро Іванович 1907 року народження В партизанському загоні з 1941 по 1943р.Командир відділення Загинув у бою за Делятин.

Рибалко Михайло Панасович 1910 року народження, українець. В партизанському загоні з1941 по 1942 рік. Командир відділення. Загинув у жовтні 1942 року в Серединобудському районі.

Противень Андрій Іванович 1906 року народження. В партизанському загоні з 1941 по 1944 рік. Помер у 1946 році.

Ковтун Зіновій Дмитрович. Дорошенко П. С.

Противень Анна Дмитрівна 1910 року народження. У партизанському загоні з 1942 по 1943 рік. Померла у 1955 році.

Протягом вересня – жовтня глухівський партизанський загін здійснив сміливі диверсії. Підірвано два мости на шосейних дорогах Глухів – Ярославець, Глухів – Тулиголово, два невеликих залізничних мости на магістралі Київ -  Москва між станціями Шостка і Терещенська, підбито 4 автомобілі, проведено нальоти на дрібні гарнізони противника.

«Своими действиями партизаны натравили на себя карательную экспедицию, которая дважды брала их в кольцо, но оба раза они благополучно выходили».(С.А. Ковпак «Воспоминания, очерки, статьи» с.228).

В листопаді 1941 року під натиском противника провели диверсійні операції по підриву мостів та колій на Московсько-Київській магістралі. Але незабаром були оточені. Глухівський загін прорвався з оточення до своєї бази в Слоутські ліси.(Нариси історії Сумської обласної партійної організації. С.139) 30 грудня 1941 року Об’єднаний Путивльський загін вийшов у другий рейд по території Крупецького, Хомутовського районів Курщини. В оперативне підпорядкування Путивльського загону ввійшли Глухівський та Шалигінський загони.(Нариси історії Сумської обласної партійної організації с. 142). 22 січня 1942 року провели спільно дві операції по розгрому ворожого гарнізону в селі Слоут та знищенню залізничних мостів на магістралі Москва – Київ між ст. Маково та Терещенська і на перегоні Глухів – Маково. У січні 1942 року  Глухівський загін був зовсім маленьким – всього двадцять чотири бійці, серед яких 11 дубовичан. Командував Глухівським партизанським загоном Петро Леонтійович Кульбака.

 

 

Кульбака Петро Леонтійович

 

Командир Глухівського партизанського загону Герой Радянського союзу Кульбака  П.Л

«29 января. Глуховский партизанский отряд полностью перешел в оперативное подчинение нашему штабу… Объединение с нами глуховчане отметили удачным разгромом гарнизона противника в селе Зазирки»(С.А. Ковпак. Воспоминания, очерки, статьи.с.228).

21 лютого 1942 року командування об’єднаного Путивльського партизанського загону вирішило перейти в село Дубовичі Глухівського району. Як згадує С.А. Ковпак , ввечері виступили на Дубовичі. По дорозі знищили гарнізони противника в Зазірках, Ярославці,Тулиголові та Вязенці. 22 лютого вже в Дубовичах до штабу, який був розташований в будинку Ковтуна Василя Івановича, звернулись Карпо Гнатович Онопченко та Василь Мойсейович Кудрявський з проханням створити Кролевецький партизанський загін. Вирішили негайно організувать Кролевецький загін, назвавши його оперативною группою №12. Командиром призначили Кудрявського, комісаром – Онопченка. (С.А.Ковпак Воспоминания, очерки, статьи. с. 235).

23 лютого 1942 року в Дубовичах було  проведено парад частин партизанського з’єднання. Ось як описує цю подію у «Повісті про комісара» П.О.Брайко

Парад у Дубовичах

Вранці 23-го лютого о дев’ятій тридцять, незважаючи на 30-ти градусний мороз, площу заповнили люди. Ковпак і Руднєв знали, що в сусідніх з Дубовичами селах Тулиголовах, Бистрику і хуторі Жуковому вже зна­ходяться передові частини гітлерівського генерала Блаумана. Противник, зви чайно, намагатиметься заслати в Дубовичі своїх таємних агентів. Зважаючи на присутність і таких «глядачів», Ковпак і Руднєв Із своїм штабом розробили спеціальний, якщо так можна сказати, «сценарій» проведення параду. Такого параду, після якого б у всіх карателів від страху пройшов мороз по шкірі. Але разом з тим, демонструючи свої сили, ковпаківці не повинні були, із зрозумілих причин, розкривати ворогу, яка ж їхня численність насправді.

О 9.55 на .площу в’їхали Ковпак і Руднєв. Легко зіскочивши з коней і передавши їх ординарцям, командир і комісар попрямували до трибуни. Пролунала голосна, розкотиста команда лейтенанта Горкунова: «Парад струнко!» Він повернувся кругом і, карбуючи крок підійшов до трибуни.

— Товариш командир з’єднання! Представники частин і підрозділів .ввіреного вам з’єднання вишикувані для параду з нагоди 24-ї річниці Червоної Армії! — відрапортував він.

Ковпак і Руднєв прийняли рапорт. Потім командир звернувся   до партизанів:

—  Товариші бійці, командири і політпрацівники! Поздоровляю вас і у вашій особі — всі ваші частини і підрозділи з 24-ю річницею нашої Червоної Армії!

Пролунали дружні оплески, а площа здригнулася від могутнього «Ура!» Після Ковпака слово взяв комісар Руднєв. Почувся його м’який задушевний голос.

- Товариші бійці, командири і політпрацівники! Дорогі наші радянські громадяни, що страждають у фашистській неволі! Незважаючи на смертельну небезпеку зі сторони фашистських військ, готових у будь яку хвилину кинутися на нас, ми, радянські партизани, частка героїчної Червоної Армії, зібралися сьогодні тут, успішно завершивши свій рейд. Зібралися ми, щоб зустрітися з вами у вашому селі Дубовичі і разом з усім радянським на родом відзначити дві події: 24-у річницю нашої , рідної Червоної Армії і видатну її перемогу над фашистськими загарбниками — розгромом гітлерівських військ під Москвою. Гітлерівці мріяли до зими покінчити з нашою соціалістичною державою. Цьому ніколи не бувати. Увесь світ тепер зрозумів це і хоч віроломному агресору вдалося підійти до столиці нашої Батьківщини, але 5 грудня якраз у день нашої Конституції, Червона Армія, перейшовши в контрнаступ, розгромила гітлерівські війська. Фашисти втратили більше трьохсот тисяч солдатів і офіцерів. Ворог відкинутий від Москви більш, ніж на 250 кілометрів. Наступ Червоної Армії триває. Наближається час визволення і сплюндрованої окупантами України. Та наближення цього часу багато залежить від нас з вами, товариші. Ми не по­винні сидіти склавши руки і чекати, доки нас визволить Червона Армія. Ми повинні всіма силами допомагати рідній Армії! Треба тут, в тилу ворога, створювати партизанські загони, нападати на окупантів із засад, висаджувати в повітря мости і транспорт, псувати лінії зв’язку, карати зрадників Батьківщини, не давати ворогові спокою ні вдень, ні вночі! Тільки так ми зможемо наблизити час визволення і прискорення загальної перемоги над ворогом. А вона вже не за горами, вона наблизилась! Незабаром ворог буде розбитий, перемога, буде за нами!

І знову пролунала команда Горкунова;

— Парад, рівняйся! До урочистого маршу — поротно, перша рота прямо, решта направо і кроком… Руш!

І ковпаківські роти урочистим кроком рушили, вперед. Першою йшла партизанська піхота, за нею — автоматники, потім кулеметники. За кулеметниками перед трибуною хвацько проскакала ковпаківська кавалерія. Потім, немовби білі лебеді пропливли у своїх білосніжних маскхалатах лижники. За ними — знову кулеметники… .Замикали колону артилеристи.

Ковпак і Руднєв вітали і поздоровляли кожну колону А щоб партизанські сили здалися ще більш вражаючими, за вказівкою Руднєва колони, вийшовши з площі, звертали у перший провулок, там швидко на ходу перестроювалися, змінювали коней і обслугу в санях зі станковими кулеметами чи мінометами, гарматами — і, обійшовши сусідньою вулицею багатолюдний плац, заходили знову на ту ж площу, щоб продефілювати повз трибуну.

Так повторювалося кілька разів. І з кожним таким заходом радісне здивування дубовичан зростало.

Парад у Дубовичах мав неоцінене політичне значення, став доказом волі і мужності нашого народу, нескореності ворогу, разом з тим безмежної любові до рідної Вітчизни, віри в перемогу.

Ввечері, партизанське з’єднання виступило в напрямку села Веселе Шалигінського району, де, використовуючи вигідні для партизан позиції, 26 лютого було дано бій.

 

  У 1967 році в честь 25 річчя партизанського параду було встановлено пам’ятний знак. Пам’ятний знак розташований у центрі села, на місці проведення параду. У верхній частині пам’ятного знака вмонтовано барельєф з зображенням нагрудної частини партизана і партизанки. В центральній частині – чугунна плита з випуклим написом: «Тут, в селі Дубовичі, в роки Великої Вітчизняної війни на тимчасово окупованій території, 23 лютого 1942 року відбувся парад партизанського з’єднання С.А. Ковпака. Жителі села Дубовичі в роки Великої Вітчизняної війни відзначилися активною участю в партизанському русі проти німецько-фашистських загарбників».

Пам’ятний знак в честь партизанського параду партизанського з’єднання С.А. Ковпака 23 лютого 1942 року в селі Дубовичі

Проведення партизанського параду на тимчасово окупованій території, в селі Дубовичі, надихнуло багатьох діячів літератури та мистецтва до створення картин, віршів. Так, член Союзу художників СРСР Тетяна Осокіна створила живописне полотно «Парад в Дубовичах»,де відобразила цю легендарну подію.

«Парад в Дубовичах»

 Картина члена Союзу художників СРСР Тетяни Осокіної «Парад в Дубовичах» (картина експонується в шкільному музеї бойової та трудової слави села Дубовичі)

А ось уривок з поеми одного із сумських авторів

42 тяжелый год

-Оккупация. Новый порядок -

Днем безлюдно на улицах Сум

А в Дубовичах – красные флаги

А в Дубовичах – праздника шум.

Стар и мал – все в ряды демонстрантов

Дед Ковпак вас в обиду не даст

Слышен голос Москвы!

Бой Курантов!

Люди слушают, слез не стыдясь

Лют мороз

Но стоят на майдане

Все, кто мстителей вышел встречать

С минометами движутся сани,

И стволы пулеметов торчат

Всюду «мрак», а Дубовичах – ясно

Партизанский играет баян

В день прославленной Армии Красной

Состоялся парад партизан.

Над колонною – красное знамя!

Лес проснулся, разбужен стрельбой

Ковпаковцы, Дубовичи заняв,

Шли с парада в решительный бой.

Після партизанського параду партизани громили ворога в Дубовичах ще двічі. 17 червня 1942 року «…глуховчане под командой политрука Андрея Мисько разгромили гарнизоны противника в селах Землянка и Дубовичи, захватили два станковых пулемета и пятнадцать винтовок».

16 липня 1942 року напередодні переходу у Брянські ліси всі загони з’єднання були сконцентровані в одному місці – в урочищі Кочубеївщина. В ніч з14 на 15 липня загони вийшли на північ. Вранці зупинились у лісі біля Дубович. Кінна група партизан з маршу увірвалась в село і атакувала ворожий гарнізон. Бій тривав пів години. Деяким гітлерівцям вдалося втекти до Глухова. Вони донесли командуванню, що на них напав невеликий партизанський загін. Тому гітлерівці послали в Дубовичі невеликий каральний загін – близько 200 солдат і офіцерів.

Карателі, навіть не розвідавши сил партизан та оборону, вишикувались у бойовий порядок і на весь зріст пішли в наступ. Партизани, як завжди в таких випадках,не відповідали на постріли противника, поки ворог не підійшов зовсім близько.По сигналу партизани відкрили вогонь. Кульбака з Кочемазовим підняли своїх бійців у контратаку. Сорок хвилин тривав цей бій. Поле було усипане трупами противника. Партизани нарахували їх більше ста сімдесяти. Озброєння партизанських загонів поповнилось п’ятнадцятьма трофейними кулеметами, гвинтівками, автоматами. Але були втрати і серед партизан. У цьому бою загинули Андрій та Данило Чернякови, Іван Воронін, Іван Гузєєв, Андрій Лубинець, Іван Михєєв, Роман Нахаба, Іван Опенько, Андрій ШумейкоРибалко Михайло Панасович 1910 року народження, українець. В партизанському загоні з1941 по 1942 рік. Командир відділення. Загинув у жовтні 1942 року в Серединобудському район/pі., Федір Голуб, Андрій Мандрика.(С.А. Ковпак Воспоминания, очерки, статьи. с.286,296)

Тих, хто загинув у цьому бою, було поховано в урочищі Савчина Долина, неподалік від села.

Після війни, у травні1957 року відбулось перепоховання останків партизан, що загинули у Савчиній Долині. Останки партизан було перенесено у братську могилу на території парку села Дубовичі. Спочатку на могилі встановили обеліск, а потім пам’ятник «Солдат з автоматом без головного убору». Відкриття пам’ятника відбулося 7 листопада 1957 року до 40-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції.

 

Братська могила та пам’ятник «Солдат з автоматом без головного убору», де поховані партизани-ковпаківці, що загинули 16 липня 1942 року.

В роки фашистської окупації багато жителів села Дубовичі допомагали партизанам хто чим зміг. Потоцький Семен Юхимович, Потоцька Наталія Федорівна, Овсієнко Юхим Іванович, Овсієнко Ольга Гаврилівна, Бойчун Парасковія Іванівна, Підсосонна Катерина Охрімівна, Горбач Андрій Володимирович, Горбач Василина Антонівна переховували партизан. Терещенко Дем’ян Микитович, Терещенко Єфросинія Іванівна, Фесенко Роман Оксентійович, Фесенко Дарія Тимофіївна, Веретьоник Анна Яківна випікали хліб, передавали інші продукти харчування партизанам. Поліщук Анна Юхимівна заготовила та передала партизанам 100 кг. вати, 5 кг. йоду та бинтів. Кроптя Іван Семенович, Гузенко Євдокія Олексіївна  давали відомості партизанам про місцезнаходження дубовицьких поліцаїв. Мажуга Данило Йосипович варив станину міномета. Грабчук Анна Петрівна, Грабчук Мавра Федорівна переховували та виховували двох дітей партизана Дубини Василя Якимовича. Юрченко Микола Хомич, Юрченко Іван Петрович передавали зброю партизанам.(Архів Дубовицької сільської ради)

Летять роки, але пам’ять про подвиг народних месників ніколи не зітреться в серцях прийдешніх поколінь. В роки ювілею партизанського параду зажди в Дубовичах проходив інсценований парад.

1972 рік. Святкування 30-ти річчя параду. На трибуні почесні гості – партизани-ковпаківці.

1977 рік. Святкування 35-ти річчя параду. Немов білі лебеді повз трибуну пропливають у білосніжних халатах лижники

1982 рік. Святкування 40- річчя параду. Як і в далекому 1942 в колоні учасників параду – партизани-ковпаківці.

« Стар и мал – все в ряды демонстрантов! Дед Ковпак вас в обиду не даст!

 

 

Червоні галстуки – партизанам, учасникам знаменитого партизанського параду 23 лютого 1942 року.

 

 

 

 

 

 

1987 рік. Святкування 45-ти річчя параду. На фото група партизан Кролевецького та Глухівського районів.

 

 

 

 

Парад відкриває колона партизан.

 

 

 

 

 

2002 рік. Святкування 60-ти річчя параду. Гірлянда до могили партизанам, які загинули в бою під Дубовичами 16 липня 1942 року.

 

 

 

 

2007 рік. Святкування 65 річниці параду.

Живі квіти до підніжжя пам’ятного знака на честь проведення параду партизанських військ у селі Дубовичі 23 лютого1942 року.

 

Святкування 70 річниці параду. 23 лютого 2012 року.

До 100 ліття з дня народження С.А. Ковпака 26 травня 1987 року в центрі села Дубовичі учасники Всесоюзного походу молоді по місцях партизанської слави посадили сквер.

  Сидір Артемович Ковпак у важкі післявоєнні роки не поривав зв’язки з дубовицькими партизанами, громадськістю села Дубовичі. Часто відвідував сім’ї партизан, допомагав у скрутні хвилини, поділяв хвилини радості. На прохання громадськості села допоміг вирішити питання про будівництво нової школи. Приїздив на закладку фундаменту школи, контролював хід будівництва. Будівництво нової двоповерхової школи на 400 учнівських місць було розпочато у 1955 році, а закінчено у 1957 році. Відкриття нового приміщення школи відбулось 7 листопада 1957 року.(Детальніше про школу дивись у розділі «Сторінки історії Дубовицької середньої школи»).

 

 

 

Дубовицька загальноосвітня школа I-III ступенів, збудована  у 1955-1957 роках.(сучасний вигляд)

 

 

 

 

 

 

 

Сквер, посаджений учасниками Всесоюзного походу молоді по місцях партизанської слави до 100 ліття з дня народження С.А.Ковпака 26 травня 1987 року.

 

 

Після параду партизанських військ С.А. Ковпака в Дубовичах відбулися трагічні події. Німецьке командування направило в село Дубовичі частини 105 угорської дивізії, які оточили село. « 24 лютого1942 року гітлерівці увірвалися в село і почали масові розстріли ні в чому не повинних людей. Від рук фашистських карателів загинуло більше 20-ти жителів села. Велике горе спіткало сім’ї загиблих. Особливо невимовним воно було в родині Сущенків, де по звірячому було вбито трьох братів: Олександра Андрійовича, Петра Андрійовича та Івана Андрійовича. Фашисти по звірячому вбили літнього чоловіка Павла Степановича Губенка, його сина Луку Павловича з дружиною Одаркою. Залишилися круглими сиротами двоє малолітніх дітей.» [ І. Юрченко. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». «Маяк комунізму». 23.02. 1982.]

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.

.

Всіх, хто загинув у той роковий день 24 лютого 1942 року, було поховано у братській могилі на території прасолівського кладовища, а також на території кладовища вулиці Кривівка.

Страшна трагедія сталася 8 березня 1942 року на хуторі Гута Землянської сільради, Глухівського району, де загинули жителі села Дубовичі Подорога Антоніна Петрівна, Подорога Володимир Петрович, Подорога Ганна Пантелеймонівна та Подорога Петро Кіндратович.

“8марта 1942 г, в начале одиннадцатого часа утра, в нашем хуторе появились немцы в сопровождении старосты х. Гуков Шосткинского района и полицая – жителя с. Землянка, а также воронежской и шосткинской полиции, всех появилось, примерно, человек 500. Хутор был полностью окружен зтими мерзавцами и сразу же открылась стрельба по населенню.

Люди, предвидя свою чудовищную смерть, начали спасаться бегством, кто как мог. Но фашистские мерзавцы и их прихвостни – полицаи начали безжалостно стрелять по бегущим, невзирая на возраст и пол.

Сразу же со всех сторон начали гореть наши дома, амбары, сараи, а вместе с ними и люди. Зверье в обличье человека начало загонять людей в помещения и палить живьем.

Я наблюдал, как изверги схватили убегающую семью из ада смерти Мацуя Данилы в количестве 2 взрослых и 5 детей и живьем кидали в горящую хату, а также я наблюдал, как эти мерзавцы убили Середнего Василия и труп кинули в горящий дом. Также я наблюдал, как эти же, мерзавцы, живьем посадили на штык двухлетнего ребенка Ядуты Степана Авксентьевича, как со звериной яростью, как мячик, кинули в горящий дом.

… Я слышал страшные крики и вопли заживо сгорающих людей. Это был сплошной ад смерти, где фашистские людоеды творили свои звериные дела.

Хутор Гута насчитывал…*** дворов, где было несколько сот жителей, я не знаю, каким чудом удалось спастись лишь немногим, примерно 70-80 человекам. Остальные люди – женщины, старики и дети сожжены фашистскими людоедами. И сейчас поднимаются волосы дыбом, когда смотришь на зто пепелище, где зарыты в пепле останки дорогих людей.»

( Із заяви очевидця Кобця Т.Н. – жителя с. Землянка Глухівського району)[Книга Скорботи України c 635]

8 березня 1942 року в Дубовичах був розстріляний поліцаями Ткаченко Василь Пимонович, інвалід з дитинства, за підозрою у передачі зброї партизанам.[КСУ с.435]

28 грудня 1942 року поліція арештувала 22 жителів села за зв’язок з партизанами. Після жорстоких тортур їх розстріляли в урочищі Борок, поблизу м. Глухів. Серед розстріляних – мати партизана Рибалка Катерина Никифорівна, 1882 р.,українка, учитель. Розстріляна разом з невісткою Рибалко Тетяною Єгорівною та внучкою-немовлям. [КСУ с. 434]

На фашистську каторгу до Німеччини з села Дубовичі було відправлено 266 юнаків та дівчат.[Історія міст і сіл с. ] «У серпні 1942 року, поліція, рискаючи по селу, зігнала нас – дівчат і хлопців, близько 40 чоловік, на площу. Під конвоєм ми були відправлені до м. Глухів. Потім у закритих вагонах із гратами нас відправили до Німеччини. Хлопців погнали на острів Олдерні*, звідки частина з них не повернулась. Дівчата нашої групи працювали в одному маєтку. Праця була тяжка і виснажлива. З нашої групи 40 чоловік, повернулося тільки 14». (Спогади Щепцової Г.Ф. Записав Карабут Ф.П. у 1967 році).

Записавши спогади Горбача Петра Пантелійовича, Овсієнка Володимира Федоровича, Потоцького Дмитра Семеновича, Телегуна Петра Яковича, бувших остарбайтерів, які були вивезені на примусові роботи на о. Олдерні, вдалося скласти список вивезених на острів.

Список жителів села Дубовичі, яких було відправлено на каторжні роботи на острів Олдерні:

1.Горбач Петро Пантелійович

2.Овсієнко Володимир Федорович

3.Цимбал Павло Лукич

4.Копа Михайло Петрович

5.Скоробагатий Михайло Леонтійович

6.Тюльпа Василь Іванович

7.Водостой Борис Іванович

8.Потоцький Дмитро Семенович

9.Коломієць Іван Григорович

10.Коломієць Микола Григорович

11.Сердюк Іван Васильович

12.Гузенко Андрій Тимофійович

13.Телегун Петро Якович

14.Ковальчук Іван Степанович

15.Самойленко Григорій Никифорович

І6.Подорога Іван Федорович

17.Єфіменко Микола

18.Сущенко Микола

19.Копа Федір

20.Тимченко Петро

21.Власенко Михайло

22.Сердюк Василь

23.Овсієнко Микола

24.Юрченко Михайло

25.Пилипенко Михайло

26.Противень Петро Костянтинович – повернули назад

27.Сущенко Григорій – повернули назад

28.Противень Петро Корнійович – помер на острові

29.Шуба Петро Григорович – помер на острові

30.Сущенко Іван Якович – помер на острові

31.Янчук Борис – помер на острові

З2.Скоробагатий М. – помер на острові

Горбач Петро Пантелійович

Горбач Петро Пантелійович народився 21 жовтня 1923 року в селі Дубовичі Глухівського (з 1939 року Кролевецького) району Сумської області. Дитинство пройшло у звичайній селянській родині У шість років пішов до школи. Навчався добре, але до кінця школу не закінчив – пішов працювати у колгосп. У колгоспі працював з 1932 року до початку війни. У серпні 1942 року Петро Пантелійович потрапляє до списків «остарбайтерів». Його і ще 30 молодих хлопців повезли до Глухова, а потім погрузили у товарні вагони і відправили до Ромнів, куди звозили людей з усієї України для відправки на примусові роботи в Німеччину. А далі довга дорога на чужину, до міста Ерфурт. Тут вони проходили медичне обстеження. Деяких дубов’ян було відправлено назад. Після проходження медогляду Петра Пантелійович і його товаришів відправили до французького міста Санмано, а звідти – на острів Алдерней. Життя на острові було справжнім пеклом. Працювали більш ніж по 12 годин на добу. Копали окопи, рили тунелі та доти. Працювали допоки могли триматися на ногах. Багато людей таких навантажень не витримували – помирали. Дубов’яни були розміщені у 2 таборі, крім Гезенка М.І. та Пилипенка Михайла. Вижити на острові можливо було тільки за рахунок підтримки один одного, дружби і, звичайно, фізичного здоров’я. Нажаль на острові від виснажливої праці загинули і наші земляки. Це – Противень Петро Корнійович, Шуба Петро Корнійович, Скоробагатий М, Янчук Борис, Сущенко Іван Якович. А всього загинуло на острові більше 700 чоловік. Коли люди вже зовсім знесилились і не могли працювати, їх вивезли до міста Шербург (Франція) і поселили у концтаборі. Згодом в’язнів почали перевозити до іншого табору, а Петру Пантелійович вдалось втекти разом з декількома товаришами. Вони збирались іти до Парижа, але сил не було. Знесилені, голодні, обірвані, найнялись на роботу до декількох хазяїв, щоб набратися сил. В цей час союзники висадили десант у Європі. Почалось визволення Франції. По визволенні знедолених в’язнів знову направили до французького табору Шатонерневіль, а потім до Німеччини, у радянську зону окупації, а звідти додому – на Батьківщину. Частину «остарбайтерів», які були на острові, мобілізували до лав Червоної Армії, а Петро Пантелійович повернувся додому. Це сталося 17 серпня 1945 року. Після повернення пішов працювати у колгосп, згодом працював у Дубовицькому сільпо. За 22 роки роботи в сільпо працював на різних посадах, від продавця до завідувача. Дружба, взаємовиручка між бувшими в’язнями не припинились і після війни. Всі вони дружили сім’ями, ділили разом і радості і невдачі, завжди приходили один одному на допомогу, бо знали , що ці риси людського характеру дали змогу їм вижити, вистояти у боротьбі зі смертю.

Телегун Петро Якович

   Йшов 1942 рік… Йшла війна. Влітку з Глухівського району 200 чоловік були запечатані у вагони і відправлені в Німеччину. Серед них був і Петро Якович. У місті Ерфурт відділили чоловіків і жінок. Чоловіків відправили у Францію. В порту Сант-Мале їх погрузили у вантажні кораблі. Через дві доби всіх висадили на острові Алдерней в Атлантичному океані. Цей острів знаходиться між Англією і Францією. Острів невеликий. Довжина 5км , а ширина 2 км. Населення там не було. Острів захопили німці. Вони побудували на острові цілий неприступний бастіон. На острові були в’язні різних національностей: росіяни, українці, іспанці, французи, бельгійці, євреї, поляки, німці.

Втеча з острова була неможлива. Кругом острова колюча проволока заввишки 3 метри. Берег замінований і навіть у воді були міни. Деякі сміливці кидались тікати вплав по морю, але їх наздоганяв катер. За втечу дуже карали. На острові було три табори смерті і тюрма.

Праця була тяжка і виснажлива. В’язні рили доти, працювали на кам’яних і земельних роботах. Від частих побоїв багато вмирало.

Їжа була дуже скудна. Вранці давали «каву» – мутнувату несолодку воду. В обід «баланду», якої навіть свині не хочуть їсти. Тим, що виходили на роботу, ввечері по талонах видавали хліб – дуже маленьку часточку і знову «баланду».

Перо Якович був у всіх трьох таборах. Кожної доби вмирало 10-13 чоловік, а то й більше. Медичної допомоги не було. Були випадки, коли хворих навіть напівживими закопували.

Викликали всіх по номеру. Росіянам видавали книжки, які звались «аусвайс». Там у кожного було написано «більшовик».

Потоцький Дмитро Семенович

  Потоцький Дмитро Семенович народився 30 квітня 1925 року в селі Дубовичі в сім’ї селянина. В сім’ї було ще двоє дітей. У 7 років пішов до школи, здобув семирічну освіту. По закінченні школи працював у колгоспі на рядових роботах. А в 1942 році, в 16 років був насильно вивезений до Німеччини, на острів Ордерні. Тут був табір посиленого режиму «Загарвернер». Остарбайтери на цьому острові будували доти, дороги. Робота була дуже важка. За невиконання та найменшу провину нещадно били. За станом здоров’я Дмитра Семеновича перевели у Францію до міста Шербург у табір «Райхнау». У цьому таборі  перебував до листопада 1944 року. Звільнений армією союзників і 7 листопада 1944 року прибув до Мурманська, звідки був призваний до лав Радянської армії. Прослужив до 1948 року в артилерійських військах у військовій частині № 1046. Приймав участь у бойових діях проти німецько-фашистських військ. За участь у бойових діях нагороджений медаллю « За перемогу над Німеччиною».

Повернувшись на Батьківщину працював у колгоспі, потім закінчив Глухівську школу механізації. З 1951 по 1956 рік працював комбайнером. З 1954 року – дизеліст електростанції колгоспу ім.. К.Маркса. З 1967 по 1973 рік працює механізатором на свинокомплексі №1 колгоспу. З 1973 до виходу на заслужений відпочинок збирає смолу-живицю у Дубовицькому лісництві. Дмитро Семенович за невтомну працю нагороджений Грамотою Міністерства лісового господарства СРСР, значком « Відмінник соціалістичного змагання УРСР»-1978 рік, « Відмінник соцзмагання лісового господарства СРСР» 1977 рік. Занесений неодноразово на районну Дошку Пошани. У 1985 році пішов на заслужений відпочинок, але продовжував працювати у колгоспі ще 8 років. Одружений. Має двох дітей Галина -1956 року народження, Віктор 1953 року народження – обоє лікарі. У роки окупації в Дубовичах діяла підпільна комсомольська група у складі Тимченка Василя Пантелійовича, Сущенка Миколи Івановича Противня Павла Васильовича та Подороги Івана Федоровича. Група мала детекторний радіоприймач, виготовлений  Тимченком Василем, розповсюджувала серед населення села повідомлення Радінформбюро. По доносу поліцая Сущенка членів групи арештували. Тимченка Василя Пантелійовича стратили у м. Ямпіль, Сущенка Миколу Івановича та Противня Павла Васильовича стратили у глухівському гестапо. Івана Федоровича Подорогу відправили на примусові роботи до фашистської Німеччини, де він загинув.

Тимченко Василь Пантелійович

Тимченко Василь Пантелійович, 1922 р.,українець, учень. Керівник Дубовицької підпільної групи з жовтня 1941 року. Розстріляний ворогом, 1942р.[Книга Пам’яті України с. 859]

У стрімкому темпі пройшло визволення північних районів Сумської області. 29 серпня 1943 року війська 60-ї армії вступили на територію області, 30 – зайняли м. Глухів, 2 вересня – Ямпіль, Кролевець і Путивль, 3 – Шостку, Ворожбу, Білопілля, 6 – Конотоп і Буринь. 1 вересня 1943 року 23-я танкова бригада звільнила с. Дубовичі.[Книга пам’яті України. Суми. Слобожанщина 1995 с. 26 ]

.

.

.

.

.

.

.

 

Немеркнучою славою увінчали себе жителі села Дубовичі під час Великої Вітчизняної війни. На різних фронтах воювало 898 дубовичан.[Історія міст і сіл с.   ]. За мужність і героїзм на фронтах, у партизанських загонах і в тилу ворога, 631 житель села Дубовичі нагороджений орденами та медалями. Три жителі нашого села – Власенко Іван Панасович, Горбач Максим Іванович, Лесик Іван Андрійович за мужність і героїзм удостоєні найвищого звання – Герой Радянського Союзу.

.

.

.

..

.

.

 

Іван Панасович Власенко

  Іван Панасович Власенко народився 22 грудня 1907 року в с. Дубовичі Кролевецького району в сім’ї селянина-бідняка. Навчався в чотирикласній школі. Батьки не мали змоги далі вчити сина. Тому своє трудове життя розпочав у чотирнадцять років. 1929 року його призвали до лав Червоної Армії. Служив у 31-му кавалерійському полку в м. Гомелі. Залишився на надстрокову службу. В 1932 році був відряджений до Борисоглєбської кавалерійської школи, що пізніше увійшла в Об’єднану кавалерійську школу імені Першої Кінної Армії. Після закінчення прискореного однорічного курсу командував спочатку взводом, а потім ескадроном у 4-й Ленінградській кавалерійській дивізії. Учасник розгрому японської вояччини на Халхін-Голі. Напередодні Великої Вітчизняної війни командував стрілецьким батальйоном. Бився проти фашистських загарбників на Карельському, 3-му Українському та 1-му Білоруському фронтах, штурмував Берлін. Був двічі поранений і двічі контужений. Нагороджений орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Олександра Невського, Червоної Зірки, польським орденом «Ертуті-Мелітарі» V класу, радянськими та іноземними медалями. [Гриченко І.Т. Головін М.М Подвиг. Харків. Прапор 1971.]

.

.

Максим Іванович Горбач

  Максим Іванович Горбач народився 21 січня 1919 року в с. Дубовичі Кролевецького району. У 1934 році закінчив сім класів місцевої школи, потім працював у колгоспі. 1939 року був призваний на військову службу. В боях з німецько-фашистськими загарбниками брав участь з самого початку Великої Вітчизняної війни. Бився на Сталінградському, Брянському, Центральному і 1-му Українському фронтах. Мав два поранення. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденами Вітчизняної війни II ступеня і Слави III ступеня. [ Гриченко І.Т., Головін М.М., Подвиг. Харків. Прапор 1971.]

.

.

.

.

.

.

 

Іван Андрійович Лесик

  Іван Андрійович Лесик народився 27 вересня 1918 року  в с. Дубовичі Кролевецького району. Після закінчення середньої школи працював в редакції районної газети «Колективіст Глухівщини». У 1938 році заочно закінчив Комуністичний інститут журналістики в Харкові. Восени того ж року був призваний до Червоної Армії. Став курсантом Свердловського військово-політичного училища. За роки Великої Вітчизняної війни пройшов шлях від молодшого лейтенанта до підполковника. Воював на Західному, Калінінському, Брянському, 2-му Білоруському фронтах. Був тричі поранений. За бойові заслуги нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького II ступеня, Суворова III ступеня і кількома медалями. [Гриченко І.Т. Головін М.М Подвиг. Харків. Прапор 1971.]

Шість односельчан за мужність і героїзм нагороджені Орденом Слави III ступеня. Це Горбач М.І., Ковальчук О.Д., Давиденко Т.М., Шуба І.С., Колода С.С., Юрченко Д.П. Орденом Бойового Червоного Прапора нагороджено Лесика І.А., Лесика О.А., а Власенко І.П. нагороджений 4-а такими орденами. Медаллю «За відвагу» нагороджено 35 жителів села, «За бойові заслуги» – 31 житель.

Сім’я Лесиків – взірець для сучасників та прийдешніх поколінь

  На цьому фото – сім’я Лесиків. На перший погляд, звичайна українська родина. А чи така вона звичайна? Ні! Це незвичайна сім’я! Сім’я Лесиків – це взірець для сучасників та прийдешніх поколінь. Погляньмо пильніше на це фото, і ми побачимо двох генералів, один з яких – Герой Радянського Союзу. І з кожними з шести дітей сім’ї Лесиків гордиться не тільки родина, а і село Дубовичі – мала Батьківщина Героїв.

Андрій Ілліч Лесик

Андрій Ілліч Лесик (народився у 1886 році) разом з дружиною Мокриною Федорівною (народилася у 1888 році) пройшли сувору школу життя. До революції займалися своїм господарством. В них було багато землі, двоє коней, корова, різноманітний сільськогоспо-дарський інвентар: молотарки, сівалки, косарки. Мали велику клуню. Коли розпочалась колективізація, все своє господарство Мокрина Федорівна та Андрій Ілліч здали в колгосп, де й працювали потім. Андрій Ілліч працював завгоспом, бригадиром плотницької бригади. У вільний час любив займатися столярною справою: виготовляв столи, дивани, лави, стільці. Не було такої оселі в селі, де б не красувався столярний виріб Андрія Ілліча.70 відсотків осель у Дубовичах  збудовано руками доброго майстра. Будував сільський будинок культури, виготовив для будинку культури меблі. На схилі літ весь час хворів. У нього були проблеми з серцем. Як згадує донька Андрія Ілліча – викопали в городі картоплю, батьку стало погано і 15 серпня 1961 року він помер.

.

.

.

.

 

 Андрій Ілліч разом з Мокриною Федорівною добре виховували своїх дітей, дали їм путівки в життя.

Ось як писала газета « Сільські вісті»: 

«… Глибокі зморшки посікли обличчя, в руках уже не та, що колись, сила ~ як-не-як,  а за плечима більше як 90 літ. Але непідвладна рокам душевна краса, її нетлінний, її життєвий подвиг. А це ж бо й справді подвиг – змалку й до глибокої старості трудитися на землі, власними руками зробити стільки добра для людей, а, крім того, виростити шістьох дітей, кожним з яких можна гордитися. І не лише тому, що двоє з синів стали генералами, хоча й одне це – не таке вже буденне явище в материній долі. Кожен з шістьох дітей – Михайло, Григорій, Іван, Олексій, Павло, Людмила, так само, як і вона, Мокрими Федорівна, як і їхній батько, нині покійний Андрій Ілліч Лесик своєю працьовитістю заслужили глибоку шану серед людей.»

М. Лисенко. «Сільські вісті» жовтень 1981 року.

  В грізні роки Великої Вітчизняної війни на захист рідної Вітчизни стали чотири сини Андрія Ілліча і Мокрини Федорівни Лесиків.

Михайло Андрійович Лесик

  Михайло Андрійович Лесик

Народився у 1909 році. Закінчив 3 класи церковно-приходської школи, потім – вечірню школу, а згодом – Глухівську школу механізації. Був столяром, музикантом, плотником. Праця по найму, а потім – тесляр. І ось курси трактористів. Закінчив курси, одержав перший трактор. Через 2 роки од/p ержав трактор ХТЗ. До початку Великої Вітчизняної війни Лесик М.А. працював на потужному гусеничному тракторі «Сталінець».А далі Велика Вітчизняна війна!1941 рік. Гітлерівська орда ринула на нашу Батьківщину. На другий день війни пішов захищати Вітчизну з трактором, на якому працював у колгоспі, і Михайло Андрійович. Воював на Білоруському фронті. Майже два роки він вірно захищав разом з трактором свою Вітчизну, возив важкі гармати. У 1943 році Михайла Андрійовича поранило. Довго лікувався у госпіталі у м. Чита. Потім знову фронт, знову бої. Але на цей раз вже не на тракторі, а на прославленій Т-34.  1944 рік. Радянська армія гонить фашистів на захід, але в тяжких боях за Україну танкіст Лесик М.А. був знову тяжко поранений. Лікарі так і не змогли повернути його в стрій. З війни повернувся інвалідом 2-ї групи. Після війни працює бригадиром, керує колгоспним заводом по переробці конопель і тільки у 1965 році іде на заслужений відпочинок. Помер у 1996 році. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни I ступеня, медалями « За перемогу над Німеччиною», «За відвагу», багатьма ювілейними медалями.

Григорій Андрійович Лесик

Григорій Андрійович Лесик

1915 року народження. Закінчив 7 класів Дубовицької школи. Після закінчення школи поїхав до Чугуївського технічного училища навчатись на журналіста. Згодом був призваний до лав Червоної Армії. У 1930 році працював у Литвиновицькій середній школі вожатим. Потім війна…

Спершу Григорій Андрійович брав участь у Радянсько-фінській війні, а потім у Великій Вітчизняній. Керував літаком-винищувачем, але у Молдові його літак збили. Потрапив до госпіталю, де провів досить довгий час. Ця хвороба вплинула на очі. Тому з літака-винишувача його пересадили на бомбардувальник. Отже, війну закінчив бомбардувальником, а його сім’я отримала звістку, що Григорій «погиб смертью храбрых», але через деяких час він прислав своїм рідним листа.

Закінчив війну в Німеччині на літаку-бомбардувальнику, а потім брав участь у війні з Японією. Літав також у Корею та на Чукотку.

Згодом Григорія направили на навчання у Москву в академію імені Фрунзе, де навчався разом із братом Іваном. З золотою медаллю закінчив академію ім. Фрунзе і академію Генерального штабу СРСР. Через деякий час одружився. Жінку Валентину і сина Володимира привіз додому, до рідного села, а сам знову поїхав.

Був довгий час на Чукотці. Потім Григорія призначили начальником Чернігівського авіаційного училища. Там він викладав льотну справу. Після був начальником штабу Північно-Кавказського військового округу.

Жив у Ростові на Дону, де служив та викладав. Вийшов на пенсію в чині генерал-майора. На пенсії викладав у Ростовському університеті, де читав філософію. Виростив 2 дітей: Тетяну та Володимира.

Помер 13 березня 1996 року.

Іван Андрійович Лесик

  Герой Радянського Союзу Іван Андрійович Лесик

Іван Андрійович Лесик народився 27 вересня 1918 року в с. Дубовичі Кролевецького району. Після закінчення середньої школи працював у Глухові в редакції районної газети «Колективіст Глухівщини». У 1938 році заочно закінчив Комуністичний інститут журналістики в Харкові. Восени того ж року був призваний до лав Червоної Армії. Став курсантом Свердловського військово-політичного училища. За роки Великої Вітчизняної війни пройшов шлях від молодшого лейтенанта до підполковника. Воював на Західному, Калінінському, Брянському, 2-му Білоруському фронтах. Був тричі поранений. За вміле керівництво підрозділами стрілецького полку під час форсування Одера та захоплення і розширення плацдарму на західному березі ріки, особисту мужність і відвагу, виявлені в боротьбі з ворогом, указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року Івану Андрійовичу Лесику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни хоробрий командир, комуніст І.А.Лесик закінчив Військову академію імені М.В.Фрунзе і Вищу ордена Суворова І ступеня військову академію імені К.Є.Ворошилова. Займав високі командні пости у Збройних Силах СРСР. У 1964 році генерал-майор Лесик Іван Андрійович після тяжкої хвороби помер. Нагороджений Орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького II ступеня, Суворова III ступеня і кількома медалями.

Олексій Андрійович Лесик

 Олексій Андрійович Лесик

Народився 24 вересня 1924 року. У 1935 році закінчив 9 класів Дубовицької середньої школи. Потім працював обліковцем у колгоспі. Займався фотографією. Згодом завербувався будувати Ірано-Кавказську залізну дорогу. Щоб повернутися додому з Ірану, продав свій фотоапарат, але грошей вистачило лише на квиток до Оренбурга. Звідти пішком прийшов додому. В 1939 р. був обліковцем в овочевій бригаді.

У 1940 р. Олексій Андрійович поїхав у Стару Русь до брата Григорія, але через деякий час повернувся і вступив до Шосткинського аероклубу, літав на «У-2». 1941 рік. Олексій Андрійович Лесик навчається в Сталінградському військовому училищі. Учасник героїчної оборони Москви, Сталінградської , Курської битви (учасник грандіозної танкової битви під Прохорівкою) 22 лютого 1944 року був поранений. Лежав у госпіталі в м. Бєлакірєво. Після госпіталю приймає участь у визвольних боях на території Румунії. Визволяв місто Прагу, де й зустрів день Перемоги..

. У 1946 році повернувся в Дубовичі і одружився. Працював у с. Дубовичі військовим керівником. У 1948 році Олексій Андрійович став секретарем сільської ради. Потім його направили служити до Глухівського райвідділу МВС.

У 1952 був направлений у Рівненську область, м. Клевань, де працював до 1953 року. Після смерті Сталіна був демобілізований і повернувся додому.

Лесик Олексій Андрійович обрав одну з найгуманніших професій – професію педагога. У 1954 році закінчив Глухівський педагогічний інститут, а в 1962 р. – Сумський педінститут.

До виходу на заслужений відпочинок більше 30 років працював у Дубовицькій середній школі вчителем російської мови та літератури, із них 20 років заступником директора по навчальній частині.

Помер Олексій Андрійович Лесик 30 грудня 2010 року.

Павло Андрійович Лесик

  Павло Андрійович Лесик

Лесик Павло Андрійович, наймолодший, п’ятий син у сім’ї. Народився 4 липня 1926 року. Закінчив 8 класів Дубовицької школи, вечірню школу. З раннього дитинства працював разом з батьком, вчився теслярського ремесла. Влітку 1942 року був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Звільнений у 1945 році. Пішки пройшов зруйнованою Європою. Потім Павло Андрійович був призваний до лав Червоної Армії. Після служби завербувався на Донбас, але за станом здоров’я повернувся до рідного села. Працював у кузні ковалем, на першому в селі комбайні, бригадиром будівельної бригади, налагодив роботу машини для переробки зерна на крупу. Одружився, виховав дочку.
Помер Павло Андрійович 29 вересня 1995 року.
[Людмила Андріївна Лесик (Потоцька)]

.

.

.

.

Людмила Андріївна Лесик

 Людмила Андріївна – наймолодша дитина в сім’ї. Народилась 20 серпня 1929 року. Закінчила 7 класів Дубовицької школи. Потім вступила до Воздвиженського технічного училища, до якого ходила пішки. Але згодом це училище їй довелося покинути тому, що бракувало коштів, адже Лесики будували новий будинок.

Коли одружився її брат Олексій, то Людмила допомагала його дружині виховувати дітей. Всюди їздила за братом.

Все життя Людмила Андріївна працювала в Дубовичах у колгоспі імені К. Маркса та на цегляному заводі

Виховала разом з чоловіком Потоцьким Дмитром Семеновичем двох дітей. Постійно проживає в селі Дубовичі.[Спогади Людмили Андріївни Лесик (Потоцької), записані 16 жовтня 2011 року ученицею 11 класу Карабут Катериною]

Спадкоємність поколінь… За цими словами – глибокий зміст. Все, що дороге старшому поколінню, стає дорогим і для молодшого. Пам’ять про героїчні події історії, учасниками яких були діди й батьки, живе і житиме вічно в серцях прийдешніх поколінь.

Для вшанування героїв Великої Вітчизняної війни в Україні створено «Книгу Пам’яті України». Більше 10 років тисячі пошуковців, науковців, краєзнавців докладали зусиль для успішного здійснення благодійної акції. Жителі села Дубовичі вправі гордитися тим, що заступником керівника головної редакційної колегії «Книги Пам’яті України» був наш земляк Коваль Анатолій Васильович. Списки воїнів, партизанів і підпільників, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни в боях проти гітлерівських загарбників та японських мілітаристів по Дубовицькій сільській раді , вміщені в томі 6 на сторінці 652 – 666.

З метою вшанування пам’яті громадян, що загинули від рук гітлерівських окупантів, під час бомбардувань і артилерійських обстрілів, розривів мін і снарядів та на каторжних роботах у Німеччині  створено «Книгу Скорботи України». Списки загиблих громадян по Дубовицькій сільській раді вміщені  в т.1 на с. 431 – 435.

  Ще однією визначною книгою є «Книга бойової слави Кролевеччини». Щоб наповнити гасло « Ніхто не забутий ніщо не забуте», президія районної ради ветеранів ухвалила ідею створення Книги бойової слави Кролевеччини для увічнення пам’яті про воїнів переможців, які пройшли дорогами війни до переможного дня 9 травня 1945 року і повернулись у рідні краї. Інформація про ветеранів – жителів с. Дубовичі вміщена на с.

  Щоб вшанувати пам’ять про дубовичан, які прийшли з важких доріг Великої Вітчизняної і продовжували трудові традиції нашого села, колектив учнів та вчителів Дубовицької середньої школи більше 20-ти років працював над книгою «Нащадки пам’ять бережуть». Ця книга знаходиться в шкільному музеї.