Дубовичі – село партизанської слави


3 вересня 1941 року німецько-фашистські війська захопили Дубовичі. Настали страшні роки окупації. У вересні 1941 року в Дубовичах була створена партизанська група, яка влилась у Глухівський партизанський загін. [Історія міст і сіл. Сум. обл. с.346]. До партизанської групи ввійшли: Кербут А.Д., Ковтун І.Д., Фесенко А.П., Дубина В.Я., Кравченко І.О., Рибалка М.О., Фесенко Д.І., Ковтун З.Д., Дорошенко П.С., Противень А.І.

 

Кербут Афанасій Дем’янович 1902 року народження

В партизанському загоні з 1941 по 1944 р. командир стрілкового відділення.

Кербут Афанасій Дем’янович народився у 1902 році у селі Дубовичі в сім’ї селянина-бідняка. Закінчив трирічну школу. До революції наймитував. У1931 році вступив до колгоспу. Сумлінно працював. Був ударником сільськогосподарського виробництва, за що правління колгоспу делегувало Афанасія Дем’яновича делегатом І з’їзду колгоспників-ударників, який проходив у столиці країни – Москві. Перед війною працював завгоспом у колгоспі. На початку 1939 року загальні збори колгоспу імені К. Маркса обрали Кербута Афанасія Дем’яновича головою колгоспу. На цій посаді Афанасій Дем’янович працював до 1941 року. З вересня 1941 року – партизан Глухівського партизанського загону. Командував стрілковим відділенням у партизанському з’єднанні С.А. Ковпака. Був учасником рейду партизанського з’єднання від Путивля до Карпат. У боях проявив мужність і героїзм, за що має урядові нагороди – Орден Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі. Партизанський білет № 66.

По закінченні партизанського рейду Афанасій Дем’янович повернувся в рідне село.

На початку 1944 року переобрали правління колгоспу. Головою колгоспу одностайно обрали партизана-ковпаківця Кербута Афанасія Дем’яновича, який повернувся з карпатського рейду. Він очолював колгосп до 1946 року.

 

 

Дубина Василь Якимович

1902 року народження. Рядовий.

Нагороди: Орден Червоної Зірки (два)

Орден Вітчизняної війни II ступеня

 

Народний месник

 

Василь Якимович Дубина в роки Великої Вітчизняної війни перебував у партизанському з’єднанні під командою С.А.Ковпака, 23 лютого 1942 року крокував в рядах народних месників на параді в селі Дубовичі. А далі бої і походи. Якщо зібрати всі епізоди, то це буде ціла книга життя сповненого мужності і відваги. Особливо відзначився командир партизанського взводу Василь Якимович Дубина в боях на річці Прип’ять біля хутора Краснопілля. Партизани раптово напали на фашистський пароплав і бронебійними кулями пошкодили його. На плотах і човнах партизани швидко підпливли до пароплава, кинулись на палубу і захопили гармату. Німці в паніці падали в крижану весняну воду. За проявлену відвагу в цьому бою Василь Якимович нагороджений орденом Червоної Зірки. Шлях партизанів пролягав недалеко від вузлової станції Тетерево, де були сконцентровані значні сили гітлерівців. Було вирішено перейти місцеву річку і спалити слідом за собою міст. Для виконання цієї бойової операції потрібно було обстріляти німців на станції. Це бойове завдання було доручене взводу В.Я. Дубини. До місця призначення дісталися о п’ятій годині ранку. Провідник виявився недосвідченим, погано поінформований про чисельність ворога. Партизани були помічені німцями, які зайняли вогневу позицію понад шляхом. Тоді з-за крайньої хати командир повів взвод в шалену атаку на ворога, який чекав партизанів з протилежного боку. В паніці німці відступили. Бойове завдання було виконано. За цей подвиг груди партизана прикрасив орден Вітчизняної війни другого ступеня.

За участь у Карпатському рейді і мужність, проявлену в боях біля міста Делятин, Василя Якимовича нагороджено другим орденом Червоної Зірки.

В 1944 році командир комендантського взводу партизанського загону В.Я. Дубина 16 годин утримував міст через річку Німан до приходу Радянської Армії.

Василь Якимович Дубина

Василь Якимович Дубина – скромний літній чоловік. Самовіддана праця в рільничій бригаді стала для нього, як і для багатьох трудівників села, звичайною справою. У справжнього хлібороба інакше і не може бути. Треба працювати так, щоб матінка земля віддячила сторицею і дала добрий урожай. І Василь Якимович, незважаючи на похилий вік, знаходився в строю, крокував до нових рубежів в боротьбі за високі врожаї. Його зобов’язує високе звання партизана Великої Вітчизняної війни.

Не раз він був почесним гостем учнів нашої школи, розповідав їм про боротьбу народних месників проти фашистських загарбників.

Нелегкий бойовий шлях пройшов Василь Якимович Дубина по тилах ворога. Партизанське з’єднання під командуванням С.А.Ковпака пройшло шлях від Путивля до Карпат. Мужньо бився з фашистами Василь Якимович. Про це красномовно свідчать ордени і медалі, якими нагороджений хоробрий партизан.

Давно відгриміли бої Великої Вітчизняної війни. Нині, ставши солдатом миру, колишній партизан прагне зробити якомога більше в ім’я мирного процвітання рідної Вітчизни.

«До комунізму». 23 лютого 1969 року.

 

Ковтун Іван Дмитрович

1895 року народження.

В партизанському загоні з 1941 по 1944 р. політрук. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, медалями «Партизану Вітчизняної війни», «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

 

 

Боевая характеристика (копия)

Выдана настоящая тов. Ковтун Ивану Дмитриевичу в том, что он рождения 1895 года, украинец, член партии ВКП(б), партизан, находящийся в первой украинской партизанской дивизии имени дважды Героя Советского Союза генерал-майора С.А.Ковпака с 18 февраля 1942 года по 10 июля 1944 года. Занимал должность помощника командира 2-го полка. Пребывая в дивизии тов. Ковтун И.Д. участвовал во многих боях с немецкими захватчиками. Был ранен в кисть правой руки. В боях проявил мужество, стойкость, выносливость и отвагу, как патриот Советской Родины, как командир умело провел группу партизан с Карпат до Полесья 800-900 км. И без потерь, пополнил вооружением свою группу, отобрав у противника автомат и пистолет. Тов. Ковтун И.Д. умело поставил организацию снабжения продовольствием всего состава полка. Тов. Ковтун награжден правительственными наградами – Орденом Отечественной войны II степени, медалью «Партизану Отечественной войны». В связи с болезнью откомандирован за фронт в тыл Советского Союза, город Киев на излечение.

 

Командир 2-го полка Герой Советского Союза подполковник П. Кульбака

Подпись т. Кульбаки П.Л.

заверяю. Секретарь РК КПБУ Румянцев.

8 февраля 1945 года.

 

Фесенко Андрій Павлович

1900 року народження.

В партизанському загоні з 1941 по 1943 р.  кулеметник. Загинув на ст. Тетерів, Київської обл.

 

 

 

 

 

 

Кравченко Ілля Олександрович

1900 року народження.

В партизанському загоні з 1941 по 1943 р. Старшина батальйону. Загинув у 1943 році.

 

 

 

 

 

Фесенко Дмитро Іванович

1907 року народження.

В партизанському загоні з 1941 по 1943 р. Командир відділення. Загинув у бою за Делятин.

 

 

 

Рибалко Михайло Панасович 1910 року народження, українець. В партизанському загоні з1941 по 1942 рік. Командир відділення. Загинув у жовтні 1942 року в Серединобудському районі.

Противень Андрій Іванович 1906 року народження. В партизанському загоні з 1941 по 1944 рік. Помер у 1946 році.

Ковтун Зіновій Дмитрович. Дорошенко П. С.

Противень Анна Дмитрівна 1910 року народження. У партизанському загоні з 1942 по 1943 рік. Померла у 1955 році.

Протягом вересня – жовтня глухівський партизанський загін здійснив сміливі диверсії. Підірвано два мости на шосейних дорогах Глухів–Ярославець, Глухів–Тулиголово, два невеликих залізничних мости на магістралі Київ-Москва між станціями Шостка і Терещенська, підбито 4 автомобілі, проведено нальоти на дрібні гарнізони противника.

«Своими действиями партизаны натравили на себя карательную экспедицию, которая дважды брала их в кольцо, но оба раза они благополучно выходили». [С.А. Ковпак «Воспоминания, очерки, статьи» с.228].

В листопаді 1941 року під натиском противника провели диверсійні операції по підриву мостів та колій на Московсько-Київській магістралі. Але незабаром були оточені. Глухівський загін прорвався з оточення до своєї бази в Слоутські ліси. [Нариси історії Сумської обласної партійної організації. С.139]. 30 грудня 1941 року Об’єднаний Путивльський загін вийшов у другий рейд по території Крупецького, Хомутовського районів Курщини. В оперативне підпорядкування Путивльського загону ввійшли Глухівський та Шалигінський загони. [Нариси історії Сумської обласної партійної організації с. 142]. 22 січня 1942 року провели спільно дві операції по розгрому ворожого гарнізону в селі Слоут та знищенню залізничних мостів на магістралі Москва-Київ між ст. Маково та Терещенська і на перегоні Глухів-Маково. У січні 1942 року  Глухівський загін був зовсім маленьким – всього двадцять чотири бійці, серед яких 11 дубовичан. Командував Глухівським партизанським загоном Петро Леонтійович Кульбака.

 

Командир Глухівського               партизанського загону Герой       Радянського союзу Кульбака       П.Л. та Герой Радянського         Союзу, США та Югославії           Жужома М.І.

 

 

 

 

«29 января. Глуховский партизанский отряд полностью перешел в оперативное подчинение нашему штабу… Объединение с нами глуховчане отметили удачным разгромом гарнизона противника в селе Зазирки» [С.А. Ковпак. Воспоминания, очерки, статьи.с.228].

21 лютого 1942 року командування об’єднаного Путивльського партизанського загону вирішило перейти в село Дубовичі Глухівського району. Як згадує С.А. Ковпак, ввечері виступили на Дубовичі. По дорозі знищили гарнізони противника в Зазірках, Ярославці, Тулиголові та Вязенці. 22 лютого вже в Дубовичах до штабу, який був розташований в будинку Ковтуна Василя Івановича, звернулись Карпо Гнатович Онопченко та Василь Мойсейович Кудрявський з проханням створити Кролевецький партизанський загін. Вирішили негайно організувать Кролевецький загін, назвавши його оперативною группою №12. Командиром призначили Кудрявського, комісаром – Онопченка. [С.А.Ковпак Воспоминания, очерки, статьи. с. 235].

23 лютого 1942 року в Дубовичах було проведено парад частин партизанського з’єднання. Ось як описує цю подію у «Повісті про комісара» П.О.Брайко

Парад у Дубовичах

Вранці 23-го лютого о дев’ятій тридцять, незважаючи на 30-ти градусний мороз, площу заповнили люди. Ковпак і Руднєв знали, що в сусідніх з Дубовичами селах Тулиголовах, Бистрику і хуторі Жуковому вже зна­ходяться передові частини гітлерівського генерала Блаумана. Противник, звичайно, намагатиметься заслати в Дубовичі своїх таємних агентів. Зважаючи на присутність і таких «глядачів», Ковпак і Руднєв Із своїм штабом розробили спеціальний, якщо так можна сказати, «сценарій» проведення параду. Такого параду, після якого б у всіх карателів від страху пройшов мороз по шкірі. Але разом з тим, демонструючи свої сили, ковпаківці не повинні були, із зрозумілих причин, розкривати ворогу, яка ж їхня численність насправді.

О 9.55 на .площу в’їхали Ковпак і Руднєв. Легко зіскочивши з коней і передавши їх ординарцям, командир і комісар попрямували до трибуни. Пролунала голосна, розкотиста команда лейтенанта Горкунова: «Парад струнко!» Він повернувся кругом і, карбуючи крок підійшов до трибуни.

— Товариш командир з’єднання! Представники частин і підрозділів, ввіреного вам з’єднання вишикувані для параду з нагоди 24-ї річниці Червоної Армії! — відрапортував він.

Ковпак і Руднєв прийняли рапорт. Потім командир звернувся   до партизанів:

—  Товариші бійці, командири і політпрацівники! Поздоровляю вас і у вашій особі — всі ваші частини і підрозділи з 24-ю річницею нашої Червоної Армії!

Пролунали дружні оплески, а площа здригнулася від могутнього «Ура!» Після Ковпака слово взяв комісар Руднєв. Почувся його м’який задушевний голос.

— Товариші бійці, командири і політпрацівники! Дорогі наші радянські громадяни, що страждають у фашистській неволі! Незважаючи на смертельну небезпеку зі сторони фашистських військ, готових у будь яку хвилину кинутися на нас, ми, радянські партизани, частка героїчної Червоної Армії, зібралися сьогодні тут, успішно завершивши свій рейд. Зібралися ми, щоб зустрітися з вами у вашому селі Дубовичі і разом з усім радянським на родом відзначити дві події: 24-у річницю нашої, рідної Червоної Армії і видатну її перемогу над фашистськими загарбниками — розгромом гітлерівських військ під Москвою. Гітлерівці мріяли до зими покінчити з нашою соціалістичною державою. Цьому ніколи не бувати. Увесь світ тепер зрозумів це і хоч віроломному агресору вдалося підійти до столиці нашої Батьківщини, але 5 грудня якраз у день нашої Конституції, Червона Армія, перейшовши в контрнаступ, розгромила гітлерівські війська. Фашисти втратили більше трьохсот тисяч солдатів і офіцерів. Ворог відкинутий від Москви більш, ніж на 250 кілометрів. Наступ Червоної Армії триває. Наближається час визволення і сплюндрованої окупантами України. Та наближення цього часу багато залежить від нас з вами, товариші. Ми не по­винні сидіти склавши руки і чекати, доки нас визволить Червона Армія. Ми повинні всіма силами допомагати рідній Армії! Треба тут, в тилу ворога, створювати партизанські загони, нападати на окупантів із засад, висаджувати в повітря мости і транспорт, псувати лінії зв’язку, карати зрадників Батьківщини, не давати ворогові спокою ні вдень, ні вночі! Тільки так ми зможемо наблизити час визволення і прискорення загальної перемоги над ворогом. А вона вже не за горами, вона наблизилась! Незабаром ворог буде розбитий, перемога, буде за нами!

І знову пролунала команда Горкунова;

— Парад, рівняйся! До урочистого маршу — поротно, перша рота прямо, решта направо і кроком… Руш!

І ковпаківські роти урочистим кроком рушили, вперед. Першою йшла партизанська піхота, за нею — автоматники, потім кулеметники. За кулеметниками перед трибуною хвацько проскакала ковпаківська кавалерія. Потім, немовби білі лебеді пропливли у своїх білосніжних маскхалатах лижники. За ними — знову кулеметники… Замикали колону артилеристи.

Ковпак і Руднєв вітали і поздоровляли кожну колону А щоб партизанські сили здалися ще більш вражаючими, за вказівкою Руднєва колони, вийшовши з площі, звертали у перший провулок, там швидко на ходу перестроювалися, змінювали коней і обслугу в санях зі станковими кулеметами чи мінометами, гарматами — і, обійшовши сусідньою вулицею багатолюдний плац, заходили знову на ту ж площу, щоб продефілювати повз трибуну.

Так повторювалося кілька разів. І з кожним таким заходом радісне здивування дубовичан зростало.

Парад у Дубовичах мав неоцінене політичне значення, став доказом волі і мужності нашого народу, нескореності ворогу, разом з тим безмежної любові до рідної Вітчизни, віри в перемогу.

Ввечері, партизанське з’єднання виступило в напрямку села Веселе Шалигінського району, де, використовуючи вигідні для партизан позиції, 26 лютого було дано бій.

У 1967 році в честь 25 річчя партизанського параду було встановлено пам’ятний знак. Пам’ятний знак розташований у центрі села, на місці проведення параду. У верхній частині пам’ятного знака вмонтовано барельєф з зображенням нагрудної частини партизана і партизанки. В центральній частині – чугунна плита з випуклим написом: «Тут, в селі Дубовичі, в роки Великої Вітчизняної війни на тимчасово окупованій території, 23 лютого 1942 року відбувся парад партизанського з’єднання С.А. Ковпака. Жителі села Дубовичі в роки Великої Вітчизняної війни відзначилися активною участю в партизанському русі проти німецько-фашистських загарбників».

 

 

Пам’ятний знак в честь партизанського параду партизанського з’єднання С.А. Ковпака 23 лютого 1942 року в селі Дубовичі

 

 

 

 

Проведення партизанського параду на тимчасово окупованій території, в селі Дубовичі, надихнуло багатьох діячів літератури та мистецтва до створення картин, віршів. Так, член Союзу художників СРСР Тетяна Осокіна створила живописне полотно «Парад в Дубовичах», де відобразила цю легендарну подію.

 

 

Картина члена Союзу художників СРСР Тетяни Осокіної «Парад в Дубовичах» (картина експонується в шкільному музеї бойової та трудової слави села Дубовичі)

 

 

 

 

 

 

А ось уривок з поеми одного із сумських авторів

42 тяжелый год

— Оккупация. Новый порядок —

Днем безлюдно на улицах Сум.

А в Дубовичах — красные флаги

А в Дубовичах — праздника шум.

Стар и мал — все в ряды демонстрантов

Дед Ковпак вас в обиду не даст.

Слышен голос Москвы!

Бой Курантов!

Люди слушают, слез не стыдясь

Лют мороз,

Но стоят на майдане

Все, кто мстителей вышел встречать.

С минометами движутся сани,

И стволы пулеметов торчат.

Всюду «мрак», а Дубовичах — ясно

Партизанский играет баян.

В день прославленной Армии Красной

Состоялся парад партизан.

Над колонною — красное знамя!

Лес проснулся, разбужен стрельбой

Ковпаковцы, Дубовичи заняв,

Шли с парада в решительный бой.

Після партизанського параду партизани громили ворога в Дубовичах ще двічі. 17 червня 1942 року «…глуховчане под командой политрука Андрея Мисько разгромили гарнизоны противника в селах Землянка и Дубовичи, захватили два станковых пулемета и пятнадцать винтовок».

16 липня 1942 року напередодні переходу у Брянські ліси всі загони з’єднання були сконцентровані в одному місці – в урочищі Кочубеївщина. В ніч з14 на 15 липня загони вийшли на північ. Вранці зупинились у лісі біля Дубович. Кінна група партизан з маршу увірвалась в село і атакувала ворожий гарнізон. Бій тривав пів години. Деяким гітлерівцям вдалося втекти до Глухова. Вони донесли командуванню, що на них напав невеликий партизанський загін. Тому гітлерівці послали в Дубовичі невеликий каральний загін – близько 200 солдат і офіцерів.

Карателі, навіть не розвідавши сил партизан та оборону, вишикувались у бойовий порядок і на весь зріст пішли в наступ. Партизани, як завжди в таких випадках, не відповідали на постріли противника, поки ворог не підійшов зовсім близько. За сигналом партизани відкрили вогонь. Кульбака з Кочемазовим підняли своїх бійців у контратаку. Сорок хвилин тривав цей бій. Поле було всипане трупами противника. Партизани налічили їх більше ста сімдесяти. Озброєння партизанських загонів поповнилось п’ятнадцятьма трофейними кулеметами, гвинтівками, автоматами. Але були втрати і серед партизан. У цьому бою загинули Андрій та Данило Чернякови, Іван Воронін, Іван Гузєєв, Андрій Лубинець, Іван Михєєв, Роман Нахаба, Іван Опенько, Андрій Шумейко, Федір Голуб, Андрій Мандрика. [С.А. Ковпак Воспоминания, очерки, статьи. с.286, 296].

Тих, хто загинув у цьому бою, було поховано в урочищі Савчина Долина, неподалік від села.

 

 

Могила в урочищі Савчина Долина, де були поховані партизани, що загинули в бою з німецькими фашистами 16 липня 1942 року.

 

 

 

 

 

 

Після війни, у травні1957 року відбулось перепоховання останків партизан, що загинули у Савчиній Долині. Останки партизан було перенесено у братську могилу на території парку села Дубовичі. Спочатку на могилі встановили обеліск, а потім пам’ятник «Солдат з автоматом без головного убору». Відкриття пам’ятника відбулося 7 листопада 1957 року до 40-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Братська могила та пам’ятник «Солдат з автоматом без головного убору», де поховані партизани-ковпаківці, що загинули 16 липня 1942 року.

В роки фашистської окупації багато жителів села Дубовичі допомагали партизанам хто чим зміг. Потоцький Семен Юхимович, Потоцька Наталія Федорівна, Овсієнко Юхим Іванович, Овсієнко Ольга Гаврилівна, Бойчун Парасковія Іванівна, Підсосонна Катерина Охрімівна, Горбач Андрій Володимирович, Горбач Василина Антонівна переховували партизан. Терещенко Дем’ян Микитович, Терещенко Єфросинія Іванівна, Фесенко Роман Оксентійович, Фесенко Дарія Тимофіївна, Веретьоник Анна Яківна випікали хліб, передавали інші продукти харчування партизанам. Поліщук Анна Юхимівна заготовила та передала партизанам 100 кг. вати, 5 кг. йоду та бинтів. Кроптя Іван Семенович, Гузенко Євдокія Олексіївна  давали відомості партизанам про місцезнаходження дубовицьких поліцаїв. Мажуга Данило Йосипович варив станину міномета. Грабчук Анна Петрівна, Грабчук Мавра Федорівна переховували та виховували двох дітей партизана Дубини Василя Якимовича. Юрченко Микола Хомич, Юрченко Іван Петрович передавали зброю партизанам.

Летять роки, але пам’ять про подвиг народних месників ніколи не зітреться в серцях прийдешніх поколінь. В роки ювілею партизанського параду зажди в Дубовичах проходив інсценований парад.

 

 

1972 рік. Святкування 30-ти річчя параду. На трибуні почесні гості – партизани-ковпаківці.

 

 

 

 

 

 

1977 рік. Святкування 35-ти річчя параду. Немов білі лебеді повз трибуну пропливають у білосніжних халатах лижники.

 

 

 

 

 

1982 рік. Святкування 40- річчя параду. Як і в далекому 1942 в колоні учасників параду – партизани-ковпаківці.

 

 

 

 

 

« Стар и мал – все в ряды демонстрантов!

Дед Ковпак вас в обиду не даст!»

 

 

 

 

Червоні галстуки – партизанам, учасникам знаменитого партизанського параду 23 лютого 1942 року.

 

 

 

 

1987 рік. Святкування 45-ти річчя параду. На фото група партизан Кролевецького та Глухівського районів.

 

 

 

 

Парад відкриває колона партизан.

 

 

 

Святкування 50-ти річчя параду. Відеоролик.

 

 

2002 рік. Святкування 60-ти річчя параду. Гірлянда до могили партизанам, які загинули в бою під Дубовичами 16 липня 1942 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

2007 рік. Святкування 65 річниці параду

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Живі квіти до підніжжя пам’ятного знака на честь проведення параду партизанських військ у селі Дубовичі 23 лютого1942 року.

 

 

 

До 100 ліття з дня народження С.А. Ковпака 26 травня 1987 року в центрі села Дубовичі учасники Всесоюзного походу молоді по місцях партизанської слави посадили сквер.

Сидір Артемович Ковпак у важкі післявоєнні роки не поривав зв’язки з дубовицькими партизанами, громадськістю села Дубовичі. Часто відвідував сім’ї партизан, допомагав у скрутні хвилини, поділяв хвилини радості. На прохання громадськості села допоміг вирішити питання про будівництво нової школи. Приїздив на закладку фундаменту школи, контролював хід будівництва. Будівництво нової двоповерхової школи на 400 учнівських місць було розпочато у 1955 році, а закінчено у 1957 році. Відкриття нового приміщення школи відбулось 7 листопада 1957 року. (Детальніше про школу дивись у розділі «Сторінки історії Дубовицької середньої школи»).

 

 

 

 

Дубовицька загальноосвітня школа I-III ступенів, збудована  у 1955-1957 роках.(сучасний вигляд)

 

 

 

 

Сквер, посаджений учасниками Всесоюзного походу молоді по місцях партизанської слави до 100 ліття з дня народження С.А.Ковпака 26 травня 1987 року.