Дубовичі і Кочубеї


Більшe 320-ти років доля села Дубовичі була пов’язана з долею родини Кочубеїв. У 80-х роках XVII ст. село Дубовичі, орні землі, ліси та пасовиська навколо села поступово переходять у володіння Василя Леонтійовича Кочубея.

Павлович П.А. у своїй праці «Село Дубовичи. Имение Варвары Васильевны Кочубей, Глуховского уезда, Черниговской губернии», стверджує, що згідно універсалу 1687 року І.С. Мазепа підтвердив генеральному писарю Кочубею, придбане їм «плотинное займище на р. Ретик под. Дубовичами» [Павлович П.А. с.8]. Потім Кочубей отримав Ярославець та Диканьку за універсалом від 20 листопада 1687 року [Модзалевський В.Л. с.525].

Цими маєтностями Мазепа і обмежив свої милості Кочубею. Павлович вважає, що відсутність юридичного права у Кочубея на Дубовичі стала приводом того, що відразу після страти Кочубея, як тільки Скоропадський став гетьманом, його шурин А. Маркович відразу ж випросив собі це село, на яке 18 листопада 1708 року отримав універсал.

Стверджуючи відсутність юридичного права на с. Дубовичі у В.Л. Кочубея, Павлович чомусь не називає універсалу І.С. Мазепи від 12 травня 1699 року.

Що б там не було, Марковичу і хутір  Ретик, і Дубовичі прийшлось дуже швидко залишить. 12 листопада 1708 року російський цар Петро I розіслав з міста Глухова два маніфести до українського народу. В одному цар улещав українців, щоб не йняли віри маніфестам та універсалам Карла та Мазепи, бо, мовляв, на всьому світі нема ані одного народу, котрому так легко і вільно живеться, як українцям під московською рукою. У другому цар обіцяв нікого не карати за те, що не повідомили уряд про замисел Мазепи перейти до шведів; цар закликав, щоб не боялися вертатись у свої маєтності і займати ті самі посади, що й до того. А якщо через місяць од сього хто не вернеться, то він буде того вважати за зрадника і у тих відбиратимуть уряди, знаки та маєтності, а самих каратимуть на смерть, а жінок та дітей посилатимуть на заслання. [М. Аркас с. 311].

У грудні 1708 року вдова В.Л. Кочубея Любов Федорівна з’явилась до Петра I і на запитання, що бажає, просила, між іншим, повернення маєтків, Мазепою після страти чоловіка відібраних. Це прохання відразу ж було задоволене і універсалом від 15 грудня 1708 року Скоропадський підтвердив Л.Ф. Кочубей та синам її Василю та Федору села: Ярославець, Дубовичі і слобідку Ретик. Ці маєтності затверджені були за Кочубеями царською грамотою 12 березня 1710 року.

Але повернемось назад, до подій відразу ж після страти В.Л. Кочубея. Коли справа про зраду гетьмана Мазепи була передана царем Петром друзям Мазепи, які тортурами змусили Василя Леонтійовича Кочубея визнати себе винним у неправдивому доносі і після того, стратили, дружину його Любов Федорівну та дружину Іскри утримували під наглядом в одній з хат на Гончарівці в Батурині. З Батурина Любов Федорівна разом з дочкою Парасковією та сином Федором втікають при допомозі черниці Ново-Млинського жіночого монастиря. «Того часу приехала черница з монастиря дівичого Новомлинского возком,  – читаємо у старому рукописі, – и на возку будка простая, и в черничину одежду ее милость пани Кочубеева и пани Искрина убравшися, а панну Парасковию убравши в простую одежду, вийшла пішком з дівками з города, а панича Федора з собою посадивши у возку черничином черница вмісто черниць з города вивезла и простовали на Митченки, на Ичню, на Прилуку…» [С. Павленко с. 4-5]. Позбавлена всіх володінь, поселилась за сім верст від Дубович на хуторі Ретик з молодшим сином Федором, де і прожила до самої смерті ( бл. 1726 р.). [Павлович П.А. с. 9-10]. У 1710 році на хуторі Ретик Любов Федорівна Кочубей збудувала дерев’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці. У 1855 році цей дерев’яний храм був перенесений на територію села Дубовичі.

До 1743 року Дубовичами та хутором Ретик володів  старший син Василя Леонтійовича та Любові Федорівни Василь Васильович (4). Останні роки свого життя він провів у маєтку свого діда Федора Жученка – у селі Жуках, яке він отримав разом з братом Федором по заповіту. Там він і похований. [Модзалевський В. Л. с. 530].

. “]

Василь Васильович Кочубей (4 ) та дружина його (Анастасія Данилівна Апостол, або Марфа Іванівна Янович; підпис на портреті виправлений). [Модзaлевський В.Л. портрети Кочубеїв, с. 524 – 557

 

 

 

По духовному заповіту Василь Васильович розділив маєтки між  синами. Старший син Семен Васильович отримав село Жуки, «підстарший» син Василь Васильович отримав Дубовичі, Ярославець та х. Ретик,

Павло Васильович село Диканьку, а молодший син Петро Васильович – Кунашівку. Таким чином з 1743 року Дубовичами, Ярославцем та х. Ретик володів Василь Васильович Кочубей (8), внук Василя Леонтійовича Кочубея.

У 1777 році «при участии вкладом и трудами Василя Васильовича Кочубея» (напис на кам’яній дошці в заалтарній стіні храму Різдва Пресвятої Богородиці) було розпочато будівництво храму в центрі села Дубовичі.

 

Вид на приходську церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Фото 1927 року.

У 1783 році новий храм було освячено. Через чотири роки після освячення  новий храм відвідала російська імператриця Катерина II. Ця подія описана у вже згаданій праці Павлович П.А., посилаючись у зносці на записи в церковному архіві. «В церковном архиве имеется, между прочим, весьма интересное указание на то, что Дубовичи в 1787 году осчастливлены были посещением Императрицы Екатерины II. Об этом свидетельствует сохранившаяся подлинная речь местного священника, приготовлення ко встрече монархини со следующей подписью автора «1787 года, в январе, по повелению указаному, священник Дубовичский Василий Пискарский сочинил надслучай ко встречи Ея Величеству и Императрице Всеавгустейшей Екатерине. Но при встрече никому не довелось говорить, кто не означен был» [Павлович П.А. с.5]. 26 травня 1781 року Василь Васильович склав заповіт, у якому заповів дружині Марфі Дем’янівні села Ярославець, Дубовичі, хутір Ретик з Яциківським та Новим млинами. Василь Васильович з Марфою Дем’янівною проживали в селі Ярославець. Помер Василь Васильович у 1791 році і похований з лівої сторони паперті Дубовицької приходської церкви Різдва Пресвятої Богородиці. [Павлович П.А. с. 2].У цій церкві похований також рідний брат Василя Васильовича Семен Васильович. «Умер 13 декабря 1779 года,  54 лет, погребен в каменной церкви с. Дубовичи, Глуховского уезда». [Модзалевський В.Л. с. 533].Марфа Дем’янівна померла 25 березня 1815 року в селі Ярославець, де і похована. [Модзалевський В.Л. с. 534].Василь Васильович з Марфою Дем’янівною мали двох дітей – сина Василя та дочку Єлизавету. В родині Кочубеїв, віддаючи данину поваги Василю Леонтійовичу, багато дітей називали ім’ям Василь. Василем був син Василя Леонтійовича, один з внуків теж був Василем. Василь Васильович, про якого йде мова, був Василю Леонтійовичу правнуком. До речі, наступні ще два володарі маєтку в селі Дубовичі, також були Василями Васильовичами. Мова про них буде трохи пізніше. Василь Васильович (12) народився близько 1750 року, навчався  в університетському пансіоні в Москві, його цікавила математика. Потім служив у діючій армії, був учасником турецьких походів 1769–1772 років. Учасник битв  при м. Ларга та під Кагулом. Був ад’ютантом графа П.О. Румянцева-Задунайського. Коли пішов у відставку, приїхав до Глухова, де познайомився з В.Г. Туманським і став другом його сім’ї. Василю Кочубею сподобалась розумна та розсудлива донька Василя Григоровича Олена. Невдовзі він запропонував їй руку та серце. Після одруження В.В. Кочубей служив у правлінні Новгород-Сіверського намісництва, був Новгород-Сіверським (1798) та Глухівським предводителем дворянства (1796–1880). Як єдиний спадкоємець, Василь Васильович успадкував від матері маєтки, в тому числі і Дубовицький та Ярославецький. Молоду дружину Василь Васильович привіз у Ярославецький маєток. Тут у них у 1784 році народився первісток – і знову Василь Васильович. Потім народились ще чотири сини – Дем’ян (1786), Олександр (1787), Аркадій (1790), Іван (1791) і три доньки – Клавдія, Варвара і Олена. Іван, Клавдія та Варвара померли в дитинстві, а інші брати багато чого досягли в службовій кар’єрі. Все було добре. Але в березні 1800 року Василь Васильович раптово помер у віці 50 років. Похований з правої сторони паперті приходської церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Дубовичі. Та Олена Василівна, дружина його, залишилась на висоті: згідно духовного заповіту чоловіка вона успадкувала його маєтки і взяла управління в свої руки. На протязі 25 років управляла маєтками Олена Василівна. «После смерти свого мужа мать неусыпно пеклась о нашем имении. Все части его она улучшила и покупкой приобрела еще много земель, строила новые дома, винокуренные заводы, занималась воспитанием своей дочери». [ cпогади А. Кочубея, наведені у книзі Ю. Шемшученка с.35]. Восени 1836 року Олена Василівна поїхала в гості до молодшого сина Аркадія, який служив на посаді губернатора Орловської губернії. По дорозі простудилась і померла 23 грудня 1836 року. Похована на місцевому кладовищі поряд з дружиною Аркадія Кочубея, яка також померла в Орлі. [Ю. Шемшученко с. 37].

Згідно з заповітом матері, Олени Василівни, у 1816 році маєтки Кочубеїв було розділено між братами Василем, Дем’яном, Олександром та Аркадієм. По роздільному акту з братами 7 жовтня 1822 року маєток у селі Дубовичі перейшов у володіння старшого сина Василя Васильовича (16). Підстаршому сину Дем’яну Васильовичу (17) дістався Ярославець та х. Ретик. Олександру Васильовичу (18) – маєток у селі Кунашівка. [Mадзолевський В.Л. с.539 – 540)]

У 1839 році Василь Васильович збудував на околиці села Дубовичі цукровий вогневий завод, поряд винокурний та костопальний. Це місце за Балабушчиною греблею по Морозовській дорозі ще й понині називають «завод». Саме основне: робоча сила, ліс, земля, зерно у Кочубеїв було. Тим більше, що кожна десятина землі давала доходу 1 крб. 48 коп. [М.Ф. Яременко с. 121]. У 1860-1861 р. на заводі було вироблено цукру-піску 2340 пудів. [П. Семенов с. 137]. Але ці заводи проіснували недовго з цілого ряду причин. Вже у 50-х роках XIX ст. досить швидко здійснювалась технічна перебудова підприємств цукрової галузі. Так звані «вогневі» цукрові заводи не витримали конкуренції з більш продуктивними  «паровими». (головним у цьому процесі був перехід від виварювання соку і сиропу на «голому вогні» до його згущення парою). Вже у другій половині XIX ст. цукровий завод припинив своє існування. Цей висновок підтверджують дані «Историко-статистического обзора России» т.II, наведені у книзі «Промышленность и техника».

Діяло цукрових заводів

Парових            вогневих

1855-1856                                         96                        307

1859-1860                                         165                      267

1865-1866                                         179                       72

1869-1870                                         191                        39

1875-1876                                         205                        9

1879-1880                                         195                         4

1880-1881                                         197                          1

[Промышленность и техника  с.509]

Винокурний завод проіснував до 1894 року, коли була введена монополія держави на алкогольні вироби згідно реформи податкової системи міністра фінансів Росії Сергія Юлійовича Вітте.

У 1842 році серед вікового бору на березі річки Ретик, в слободі Ретик, що знаходиться неподалік Дубович, Дем’ян Васильович Кочубей збудував паперову фабрику. З Англії було завезено необхідне устаткування, встановлена парова машина потужністю 30 кінських сил, виготовлена механіком-самоучкою Варфоломеевим у м. Клинці, Брянської губернії. На фабриці виробляли різний папір від голландського до обгорткового. [газета «Кролевецький вісник» 17 грудня 1989 р.]. Місцевий краєзнавець А. Куртась у своїй публікації «За народними переказами» [«Маяк комунізму» 1989 р.] наводить спогади 93-х річної жительки х. Ретик Мотрони Самсонівни Риль. Ось що вона розповідає: «Я пам’ятаю той час, коли біля ставу, крім фабрики, був млин. Зараз він перенесений у Грузьку (с. Грузьке, Кролевецького р-ну, Сумської обл.) і працює з допомогою електроенергії. Напроти млина була контора фабрики, їдальня, двоквартирні будинки для робітників, а також церква». До селянської реформи 1861 року всі землі в селі Дубовичі, якими володіли Кочубеї, за виключенням невеликої площі, яка належала іншим дворянам і козакам, складали один маєток, в одному відрубному куску в центрі якого по обидва береги річки Ретик розташоване було містечко з панською садибою. Відстань крайніх пунктів маєтку в той час являла собою безперервну протяжність з півночі на південь верст на 18 і з заходу на схід верст на 20 [Павлович П.А. с.11]. У Василя Васильовича Кочубея (16) було четверо дітей: Василь Васильович (30),

Єлизавета Василівна (1821–1897) за князем Львом Вікторовичем Кочубеєм, Олена Василівна (1824–1899) за Костянтином Григоровичем Робиндер, і Катерина Василівна (1826–1897) за Григорієм Павловичем Галаганом. Всі діти від другого шлюбу з Марією Іванівною Драгневич. Василь Васильович (30) був єдиним сином Василя Васильовича (16), він і успадкував маєток свого батька у селі Дубовичі.

Помер Василь Васильович 1 серпня 1878 року в  Сокиринцях [Модзалевський В.Л. с. 548]. Похований у домовій церкві Вознесіння Господнього в селі Дубовичі. «В гробницах, в нижнем этаже церкви, покоится прах: отца нынешней владелицы Василия Васильевича Кочубея (1829–1878), первой жены его Надежды Михайловны, урожденной Маркович, и детей их Василия, Марии и возле церкви в ограде – Елены». [Павлович П.А. с. 6] У Василя Васильовича було шестеро дітей. Василь – від першої  дружини Надії Михайлівни Маркович, але прожив він тільки один рік. Народився 1857 року, помер 1858-го. Від другої дружини Марії Іванівни Драгневич – Леонтій (1871р.), Михайло (1875 р.), Марія (1861 – 1867 р.р.), Варвара (1869 р.), Олена (1873 – 1874 р.р.). [Модзалевський В.Л. с.550-55]. Після смерті Василя Васильовича (30) з 1878 по 1882 рік дубовицький маєток Кочубеїв потрапляє під опікунське правління.(Павлович П.А. с.13) Мабуть тому, що на 1878 рік старшій доньці Варварі виповнилось тільки 9 років, синам Леонтію та Михайлу відповідно 7 та 3 роки. І тільки 2 вересня 1896 року, згідно з роздільним актом родовий маєток Кочубеїв у Дубовичах переходить у власність Варвари Василівни Кочубей.

У 1898 році було завершено будівництво нового  дерев’яного двоповерхового будинку з розкішним оздобленням всередині та зовні.

Будинок Кочубеїв у парку (сучасний вигляд)

За зовнішнім виглядом він не підходить ні до якого архітектурного стилю. Архітектурний стиль більш-менш нагадує англосаксонський. Біля будинку знаходиться флігель для гостей, кухня та інші служби. Навпроти, поблизу будинку розташована була тепла кам’яна домова церква, побудована батьком Варвари Василівни. Неподалік будинку фруктовий сад 1.15 десятин.

 

Флігель для гостей (сучасний вигляд)

На території саду були оранжереї та теплиці, в яких росли персики, виноград, якісні сорти груш та яблунь, різні тропічні рослини. Всі будівлі розташовані на території мальовничого парку, який заклали предки Варвари Василівни ще у XVIII столітті. Неподалік, за кам’яною огорожею парку, були розташовані економічні будинки та служби. Всі служби з’єднані з панським будинком телефоном. Вартість усіх будов садиби сягала півтори тисячі карбованців. [Павлович П.А. с. 16].

Після реформи 1861 року господарство Кочубеїв у Дубовичах, стиснуте селянськими землями, не пристосоване до нових соціально-економічних умов, дуже змінилось. Частина земель, особливо за часів опікунського правління з 1878 по 1882 рік була розпродана. Так, згідно указу Урядового Сенату від 25 лютого 1880 року дозволено було продати 817 дес. і від 28 травня 1881 року 31 дес. [Павлович П.А. с. 13.]. До 70-хроків XIX ст. Значна частина цінних порід дерев у лісових масивах маєтку була вирубана. Дуб у вигляді чистих насаджень старшого віку зовсім відсутній. Його замінив дубовий ліс у поєднанні з іншими породами. Ось таким господарство і успадкувала Варвара Василівна. Основою господарства дубовицького маєтку завжди було лісове господарство.  Тому, відразу ж всяке лісокористування припиняється з 1896 року, і прослідковується турботливе піклування за лісом, робляться перші спроби штучного збільшення лісової площі.

За зйомкою 1901 року в дубовицькому маєтку перебувало:

1. Лісових ґрунтів ——————  639,46 дес.

2. Орних земель ——————–  438,13 дес.

3. Сінокосів ————————–    81,69 дес.

4. Присадибних ———————    27, 5 дес.

5. Неугідь —————————-    40,37 дес.

Всього  —————————  1226,90 дес.

Уся ця площа маєтку складалась з 11 окремих ділянок, розташованих від садиби на відстані від 0,5 до 9 верст і розкиданих з півночі на південь на 5 і з заходу на схід верст на 12. [Павлович П.А. с.14]. Під час зйомки 1901 року кожній з 11 ділянок при спеціальному межуванні було присвоєно свій номер з традиційною назвою. Відрубна ділянка №662, розташована на захід від садиби за 7 верст, куди ввійшли урочища: Сулимове, Ракове, Подорожине, Манзюкове, Процькове, Бабакова Займа, Шпаківщина, Загуття, Помірки та Янчукова Займа. Ця ділянка сама велика, розміром 528,36 дес., мала неправильну форму смуги, витягнутої з півдня на північ, з деяким розширенням у південній частині. На північний схід від цієї ділянки, на відстані однієї версти, розташована ділянка під №897. Вона носить назву Довбишова Займа (135,5 дес.). На відстані дох верст ділянка під №1142. Це урочище Противнівщина (103,45 дес.). На північ від садиби, на відстані двох верст, знаходиться дві ділянки за №662, які складаються з урочищ: Кут, Забіячино, Клементівщина і Романкове (97,65 дес.), та окреме урочище Цукровий Завод (51, 55 дес.). На схід, неподалік від садиби, розташовані ділянки: урочище Провалля (56,95 дес.), дещо південніше ділянка №257 – урочища Осичине та Сорокове (28,4 дес.) та №649 – урочище Гуртове (13,4 дес.). На південь від садиби, на відстані двох верст, розташовані ділянки за № 2940 та 1960, які складаються з урочищ: Лисі Гори, Біля Нижнього та Бовтунівщини (103,8 дес.) з віддаленим урочищем за Нижнім  (21,1 дес.). Між останніми ділянками розташований хутір Нижній (х. Неровні). Цей хутір Кочубеї придбали в 1902 році з метою заокруглення кордонів маєтку (45,54 дес. ) за 14 тис. крб., (при хуторі – садиба, ставок на р. Ретик та млин). [Павлович П.А. с.15].

 

Безпередковий плуг типу Магдебурзького

Борона зиг-заг

 

 

Рільництво в господарстві Кочубеїв розвивалося традиційними методами. Система сівозмін – трипільна. Травосіяння (посіви конюшини) в сівозміну почали практикувати тільки з 1902 року. Висівали переважно жито, овес, гречку та картоплю.

 

Саківський плуг

 

 

Рядова сівалка Сака

 

 

 

 

 

 

Крім того висівались кормові культури – кормові буряки та морква. Обробіток ґрунту здійснювався без передковими  плужками типу Магдебурзького і тільки під посіви кормових буряків та моркви – Саківськими плугами, якими здійснювали більш глибоку оранку. Боронували боронами зиг-заг та Говарда. Висів зернових здійснювали розкидною сівалкою Еккерта та рядовою Сака.

 

Розкидна сівалка Еккерта

Котки металеві

 

 

 

 

 

Парова молотарка Клейтона

Грунт удобрювали переважно гноєм. Застосовували також мінеральні добрива: чілійська селітра, каїніт, суперфосфат та томасшлак і гуано голуб’ячий. Зернові молотили паровою молотаркою Клейтона з паровою машиною Коломенського машинобудівного заводу в 6 к. сил. Молотили спочатку на полях, а потім в економії. Структура сільськогосподарських угідь була такою: а) орні землі

  1. Землі, що частково вносяться добрива та знаходяться під економічною оранкою ———————————-   314 дес.
  2. Землі, що обробляються селянами —————-    36 дес.

б) сінокоси

– під економічним обробітком ———————   81,69 дес.

- під випасом —————————————–   88,13 дес.

в) під садибою та хуторами ————————-   27,25 дес.

г) під кордонами, дорогами, болтами –————   25,50 дес.

Всього —————————————— ——-  572,57 дес.

Кінні граблі

Польові роботи виконували коні та воли:  волів – 40 голів, коней з роз’їзними 35 (поповнення худоби здійснювалось з маєтку Василя Петровича  «Згурівка» Прилуцького повіту, Полтавської губернії, де були 4 кінних заводи та племінне скотарство). У маєтку були такі сільськогосподарські машини та інвентар: локомобіль з молотаркою, 3 сівалки, 20 борін та катків, 15 різних плугів, кінні граблі, 2 віялки, 2 сортувальні машини. Вартість усіх сільськогосподарських машин та знарядь – 15 тис. крб.

У 1902 році на ставковій дамбі було зроблено новий водоспуск та побудовано 2-х поверховий будинок млина. В цьому млині було розміщено два борошномельні камені, круподерка та просодерка . Весь комплекс обслуговувався турбіною системи Жирарда на 12 номінальних сил, з регуляцією Кнопа для спаду води в 2550 мм. та розходу води 450 літрів на секунду. Гідротехнічні роботи разом з будовами та  машинами коштували 9 тис. карбованців. Фото, вміщене на с.     зроблено з мельничної загати, яка описана, у 1903 році.

Що стосується лісового господарства кочубеївського маєтку, то його слід вважати основним. Про це свідчать підрахунки прибутковості лісу, зроблені Павловичем П.А. у 1903 році.

Грошовий розхід по лісовому господарству кочубеївського маєтку на десятиліття.

1.Державних та земельних зборів———————————   1660 крб.

2.Розходів по управлінню маєтком———————————   2500 крб.

3.На утримання лісової сторожі————————————-   6480 крб.

4.На заліснення 45,90 дес. прогалин——————————     459 крб.

5.На різного роду лісо поліпшення ——————————–    1000 крб.

Всього ——————————————————————   12105 крб.

В середньому за рік ————————————————–    1210 крб.

Валовий прибуток за цей період планується такий

1.Від головного користування—————————————   28577 крб.

2.Від проміжного користування ————————————      2400 крб.

3.Від побічного користування ————————————–      1000 крб.

4.Від випадкових доходів ( за правопорушення) —————        150 крб.

Всього —————————————————————–    32127 крб.

В середньому за рік ————————————————-      3212 крб.

Співставивши валовий прибуток з розходом по лісовому господарству маєтку за десятиліття, чистого доходу (лісової ренти) було отримано 20022 крб., а за рік 2002 крб., або 3 крб. 13 коп. з десятини лісової площі.

Окрасою дубовицького маєтку Кочубеїв був парк, заснований ще на початку XVIII століття. Центральна алея парку має довжину 800 метрів. Дерева висаджені групами. Тут можна зустріти дуби-велетні, потужні осокори, сосну кримську, 3 групи модрини, є красуні липи, акація. Особливо вражає парк весняними днями, коли все оживає й радіє навколо. Настояний на пахощах пролісків, конвалій, фіалок, рясту, первоцвіту, сповнений мелодійним співом пташок, парк створює  неймовірно приємну ауру спілкування з неперевершеністю дива природи. Коли заходить мова про парк, відразу ж спливають у пам’яті слова вірша нашого земляка Леоніда Проценка.

Старинный парк и дом старинный

Вид на парк та будинок Кочубеїв із ставка. Фото учасника міжнародних фотовиставок, фотохудожника Ковтуна Анатолія.

И церковь над седой рекой

И фонари, и вечер дивный

И этот сладостный покой

Что обнимает в чудном парке.

Там липы спят в волшебном сне.

Прошли огнем событий жарких

Века…

Но ясно – ясно мне

Почудились мазурки звуки,

А старый парк, косматый страж румяным солнцем жжет ладони…

В высоких окнах яркий свет

И чьи-то трепетные руки

Над фортепьяно. Cотни лет

Промчались с этого мгновенья,

Но вот из парковой глуши,

Забыв о скуке и о лени

Повеса хлебосольный Кочубей

К широкой лестнице спешит.

Хрустят овсом у коновязи

В колясках легких рысаки,

На небе подсиненной бязи

Звезд отцветают васильки.

А в доме бал качает свечи!

Их свет – в глазах прекрасных дам!

И этот сладостный покой Что обнимает в чудном парке…

Но вот к исходу званый вечер

И гости едут по домам.

И затихают звуки в доме.

А старый парк – косматый страж

Румяным солнцем жжет ладони.

Уже последний экипаж

За дымкой тонкой исчезает.

Что это было? Явь? Иль сон?

Я ухожу, и в дымке тают

Церквушка, парк, старинный дом.