Основні заняття, промисли та побут жителів села Дубовичі в дореволюційний час


Традиційними видами господарської діяльності українського народу   здавен були:  скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство. Найбільш поширеною в українському селі була трипільна система землеробства. З кінця XIX-поч. XX ст., після аграрних реформ і утворення хуторів, почали використовувати багатопілля. «Травосеяние производилось (клеверь), но в севооборот стало вводиться только с 1902 года» [Павлович П.А. с. 20]. В Дубовичах були розвинені усі галузі землеробства – рільництво, городництво та садівництво. Садівництво мало в основному присадибний характер. Навіть у садибі Кочубеїв фруктовий сад був невеликим – 1,15 десятин. [Павлович П.А. с.16]. Догляд за садами був цілком компетенцією чоловіків. Городництвом головним чином займалися жінки. Вирощували городину переважно для власних потреб: капусту, огірки, цибулю, часник, моркву, ріпу, буряк тощо. Провідною галуззю землеробства все таки було рільництво. Обробіток ґрунту здійснювали сохою або плугом. При обробітку ріллі використовували борони: традиційні рамочні дерев’яні та фабричні «зиг-заг». Картоплю, буряк та городні культури пололи за допомогою ручного знаряддя – сапи. Для збирання врожаю використовували два основних види знарядь – серп і коса. Трави, а також низькорослі зріджені хліби косили голою косою.

Кушка, серпи та грабки. Фото експозиції музею історії села Дубовичі

При збиранні колосових до коси додавалися три-п’ятизубі грабки. Точили косу бруском або мантачкою, що косарі носили у футлярі за поясом – кушці. Крупи у невеликій кількості товкли у ступах. Із землеробством у Дубовичах, як і в інших населених пунктах України було пов’язане скотарство. «Як будуть корови, то будуть і бички – не голодні діточки».  У кожному господарстві тримали, якщо дозволяли майнові умови, волів, коней, корів, овець, свиней, різноманітну птицю.  Вже говорилось, що оселі як в Дубовичах, так і в інших населених пунктах України створювались біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. У Дубовичах, як і в інших поселеннях Полісся були поширені багато двірні поселення вуличного типу. Спочатку в селі переважали однокамерні будинки, потім стали будувати дво і три камерні. Двокамерні – хата і неопалювальні сіни. У 2-й половині IX ст. у зв’язку з соціально-економічним розшаруванням населення відбувались помітні зміни в архітектурно-планувальній системі житла. Вони полягали у відокремленні в сінях комори (чулана), а в житловому приміщенні – кухні.

У кінці IX ст. – на початку XX ст. із розвитком капіталістичних відносин та зростанням впливу міст  з’являється новий тип трикамерного житла, яке складається з двох суміжних кімнат, розташованих уряд по один бік. У кінці IX ст. найбільш заможні селяни будували багатокамерні житла з трьох-чотирьох кімнат – так звана кругла хата. [Культура і побут с.84-85].

Інтер’єр поліської хати та його елементи.

Ще з часів давньоруського періоду інтер’єр поліської хати характеризувався типологічною єдністю і змін майже не зазнав. Тип – українсько-білоруський. Українська вариста піч – завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол), у якому розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям та квітами, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божники). Майже у кожній дубовицькій оселі була ікона Дубовицької Божої Матері.  Під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев’яну лаву, а зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилась скриня. Уздовж тильної стіни між піччю та причілковою стіною будували дерев’яний настил на рівень пічної лежанки – так званий піл. Удень він використовувавсь для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. Уздовж чільної та причілкової стін встановлювали лави, які на свята прикрашали домотканими ряднами, а в заможних сім’ях – килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев’яні полички або невелику шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба (хлібна полиця). Своєрідність поліському інтер’єру надавала ціла система жердок. Жердка-сушилка біля печі. Жердка-вішалка над спальним помостом (для цибулі, часнику).

Обробка вовни і волокна.

Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни – один з найважливіших видів господарської діяльності українців, в тому числі і на протязі декількох століть жителів с. Дубовичі. Цей вид діяльності був невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї. Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває народна приказка, яка застерігає від раптових приморозків: «До Миколи (22 травня) не сій гречки і не стрижи овечки». Перед стрижкою овець мили річковою водою, потім стригли металевими вівчарськими ножицями. Настрижену вовну знежирювали, добре  промивали, сушили і перебирали руками – скубли, били і вичісували на дерев’яних гребнях. Кращу, більш м’яку вовну пряли. З відчосу, що лишався після вичісування, виготовляли грубі тканини, або повсть. Пряли вовну із кужеля, із дерев’яного гребеня, на який накладалася мичка. Пряли раніше веретеном, а потім прядкою. Вовняну пряжу снували і ткали. Потім сукно збивали й валяли. Сукно при валянні і збиванні поливали водою. Грубошерсте – холодною, тонкорунне – гарячою.

Обробка волокна вимагала більшої праці, ніж обробка вовни. Льон вважається кращою сировиною,  ніж коноплі. Коноплі мають чоловічі і жіночі стебла, причому чоловічі (плоскінь) дозрівають раніше, а волокна з них ніжніші. Пам’ятаєте  у  Шевченка.

Хата ткалі на Поліссі. Знаряддя ткацького виробництва. Фото з експозиції музею істо-рії села Дубовичі.

….А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала….

Плоскінь вибирали, сушили і мочили два тижні у воді. Жіночі стебла (матірка) значно грубіші, їх виривали восени, в’язали у невеликі пучки, обмолочували і мочили три тижні. Вимочували коноплі у ставках, копанках, ямах і річках, після чого висушували і били. Льон вимочували так само, але у нашому селі використовували так звану росяну мочку – розстилали тонким шаром на лузі чи на полі. Сушили льон та коноплі на сонці. Після сушіння тіпали – відділяли кострицю від волокна. Цей процес проходив у такій послідовності: жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовп або дошку, м’яли на бительні і на завершення терли на терниці. Після цього волокно микали на гребні, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове прядиво складали у повісма (куклу). З нього микали мички, котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою та щетинною щіткою. Пряли на веретені або прядкою (прядкою почали користуватись у 2-й половині IX ст.) Випрядені нитки змотувалися з прядки на мотовило у півмоток (30 ниток), який змотувався у клубок на витушці. З клубків змотували нитки на снівницю (снувальню). Зняту звідти пряжу (основу) парили, золили, прали, інколи білили на сонці чи морозі, при потребі фарбували. Жовтий колір – використовували березову і вільхову кору, лушпиння цибулі. Зелений колір – траву дрік. Червоний – материнку, яскраво червоний – кошеніль (личинка метелика, яку збирали з-під коріння суниць). Закріплювали природними кислотами і сіллю – капустяним і огірковим розсолом, сироваткою. В 90-х роках IX ст. з Ямполя в село Дубовичі переїхали брати Кирило і Каленик Третякови і відкрили в селі майстерню-фарбарню. Вони в майстерні фарбували вже готову, виткану в селянських господарствах тканину.

Одяг Лівобережного Полісся

Для костюмів Полісся, в тому числі і для жителів с. Дубовичі характерний білий колорит з переважанням червоного тону в оздобленні. Чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем.

Фото з експозиції музею історії села Дубовичі

Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити і кожухи з вусами, носили також прямоспинний кожух (толуб). Свити переважали сірого кольору, заможніші носили черевики та чоботи. Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом і виложистим коміром. Спідниця шилася з вовняної або льняної домотканої тканини зі смугами різних кольорів. Широко побутував фартух – вовняний або льняний. Крім того носили безрукавку з білого сукна – катанку,  плахти і корсетки. Головним убором для чоловіків слугували  в зимовий період шапка, а влітку солом’яний бриль. Жінки напинали хустки, шалі, а влітку заміжні жінки носили очіпок.

 

Деревообробні промисли та ремесла.

Одними з найбільш давніх є ремесла та промисли, пов’язані з обробкою деревини та будівництвом дерев’яних споруд. На Україні здавна виготовляли з дерева також кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набули деревообробні промисли у нас на Поліссі, де був достатній вибір різноманітної деревини. Простішими і, слід відмітити, найдавнішими способами обробки деревини були випалювання та видовбування (вирізування). У такий спосіб виготовляли кадовби (великі діжки для зберігання зерна), жлукта (для зоління білизни), ступи, човни, ложки. При виготовленні ложок, ополоників, ковганок використовували деревину берези, липи, груші. З розпиляної деревини робили заготовки, котрі потім оброблялися за допомогою ножів та різців і шліфувалися так званим шліфером.  Розрізнялися прості, нефарбовані ложки (мужицькі або циганські) і фарбовані за допомогою спеціальної техніки у темно-червоний та золотавий кольори, а іноді ще й різьблені ложки (руські). До пізніших деревообробних промислів, що вимагали досконалішої техніки та інструменту, належить бондарство. Асортимент виробів бондарів був дуже широким. Бочки з 2-а денцями, 50-60 відерні діжі для кінного транспортування води, 20-30 відерні для пива, вина і квасу,  для соління грибів, риби, овочів і фруктів, 5-10 літрові баклаги та барили.  Вироби, що мали одне дінце: дерев’яні відра й цебри для води, діжки для квашених овочів, хлібні діжки, балії, бодні, коновки, мірки, дійниці. Бондарський промисел вимагав від ремісника високої майстерності і необхідних навичок. Зокрема, досить складною технічною операцією, було встановлення дна. При цьому бондар крім звичайного інструменту – сокири, пилки, стамески, долота, молотка і свердла,  користувавсь рубанком і фуганком, циркулем і шерхебелем, лінійкою, кривим стругом (уторником). Клепки скріплювалися двома або кількома дерев’яними (а пізніше залізними) обручами. Їх стягування було також ділом неабияким. Значного розвитку досягло стельмарство – виготовлення саней та різноманітних возів. Розвивалося також теслярство (будівництво житла і господарських будівель). Серед деревообробних промислів значне місце займало столярство (більш тонка робота) – скрині, столи, ослони і т. д. У Дубовичах помітне місце посідало і посідає плетіння з дерева та лози, плетіння з лика взуття  (личаків).

Лісові промисли

До традиційних лісових промислів нашого краю відносяться: збиральництво – збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин, заготівля сировини – лика, берести, лози, дубової та лозової кори. Одним з найдавніших допоміжних занять лісової зони було також вуглярство. Деревне вугілля широко використовувалось як паливо для випалювання в домницях заліза, у ковальстві та ливарництві. Деревину твердих порід заготовляли заздалегідь, просушували протягом трьох-чотирьох місяців. Для спалювання деревини викопувалися спеціальні ями, в яких деревина тліла протягом 7-12 днів без доступу повітря. При цьому слідкували, щоб не з’явився вогонь. По завершенню випалювання і після охолодження вугілля вибиралося і йшло на продаж.

Не менш давнім видом допоміжних занять у лісовій зоні було виготовлення поташу, який широко використовувався для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни (фарфору). Для виробництва поташу використовували золу (попіл) різних порід дерев. Поташна піч являла собою великий цегляний очаг.  У неї накладали колоди певного розміру і підпалювали. Потім масу, що горіла, поливали лужним розчином. У результаті випаровування на дні печі осідала бура порошкоподібна маса – поташ, який потім просушували і продавали.

Також давніми промислами були викурювання смоли і вигонка дьогтю. Смолу викурювали переважно із старих соснових пнів. У побуті вона використовувалась для змащення коліс. Із березової деревини гнали дьоготь, який теж застосовувавсь для змащення коліс, а також виробництва шкір та в лікувальних цілях.

Найбільш питому вагу серед лісових промислів мала лісозаготівля. В Дубовичах у кінці XVII століття розвивалось також гутництво. Так заможний козак Голуб мав земельні володіння біля слободи  Грузька  за 8 верст від Дубович. Там він відкрив гуту по виробництву скла. Але власник слободи Маковський силою відібрав у 1699 році землі та гуту козака Голуба. Гутництво досить поширеним було по всій території Чернігівського Полісся. Про це свідчать навіть назви поселень: Стара Гута, Нова Гута (Глухівський район). Розвиток гутництва був зумовлений наявністю значної кількості потрібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ. Зі скла вироблялися штофи, чарки, вази, фляги. Вони часто видувалися у формі тварин, птахів. Пластична виразність скляного посуду посилювалася завдяки його декоруванню джгутами, нитками, стрічками, медальйонами-печатками. [Культура та побут населення України. с. 181]. Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користувались найманою працею і робили це взимку, після завершення польових робіт. Не був виключенням і заможний козак  Голуб.