Письмові джерела, легенди, перекази про походження назви села, назв вулиць та місцевостей.


Про заселення Дубович згадується у декількох письмових джерелах. В архіві Генеральної Канцелярії за № 9135 та праці А. Лазаревського «Описание старой Малороссии». Ці документи стверджують, що Дубовичі поселені в «пуще» одночасно з Черторигами та Землянкою. Черторизькі жителі в 1738 році розповідали: «…з давніх часів, понад 50 років тому, починаючи від села Черторійки аж до Воронежа, була вся пуща вільна, де і села селилися, а саме: Черториги, Дубовичі, Землянка». [А. Лазаревський с. 393]. Згідно акта 1700 року Дубовичі називаються «давнім селом». [архів Генеральної Канцелярії, №9135]. Посилаючись на «Историко-статистическое описание Черниговской епархии», «Описание старой Малороссии» Павлович П.А. стверджує, що «..заселення містечка розпочалось, вірогідно, не пізніше XVI століття» [Павлович П.А. с. 1].

Першими поселенцями були селяни із-за Дніпра, які втікали від гніту польської шляхти. Приплив населення в Дубовичі особливо зріс після Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли на Лівобережжі було знищено володіння польської шляхти, а українська козацька старшина ще не встигла захопити вільні угіддя по берегах річок Реті та Ретика. В той час поселенці могли вільно рубати ліс, будувати хати і користуватись різними природними угіддями. Але через деякий час, зі збільшенням кількості населення, вільна пуща була значно вирубана. Тоді козацька старшина Воронізької сотні і заможні жителі села Дубовичі стали захоплювати великі ділянки лісових угідь, обкопуючи їх ровами, а бідноті залишились чагарники, в яких заборонялося обкопувати ділянки. Цей масив називався «вольниця» і знаходився у володінні сільської громади.[А. Лазаревський с. 25].

До 80-х років XVII ст. Дубовичі були вільним селом. «Сначала село это «прислушано» к Кролевецкой ратуше». [Павлович П.А. с.8]. Згідно універсалу І. С. Мазепи від 12 травня 1699 року село Дубовичі переходить у володіння В.Л.Кочубея. З 1854 року Дубовичі стали  містечком.

Дані про населення с. Дубовичі в дореволюційний час

1857 рік – 2367 чол. [П. Семенов Географическо-статистический словарь, т.2, с.137].

1861 рік – 2290 чол. [Материалы для оценки с. 15].

1903 рік – 4150 чол. [Павлович П.А. с.34].

1911 рік [ДАЧО Ф.679. о.3. спр.388. арк.54].

Відомості про приход церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Дубовичі

В с. Дубовичах              503 будинки    1619 чол.   1613 жін.

Ще по хуторах:               будинки            чол.             жін.

Карпиківка                         6                   13               22

Голубівка                         16                   49               42

Жуків                                2                   29               46

На хуторі по дорозі з

Воронежа (Морозове)        32                   93                  86

Всього:                           569                 1803                1809

Духовних                           4                       9                   15

Дворян                                5                      6                    9

Міщан                                 19                   33                  39

Селян                                  541                1755              1746

Євреїв                                  2                      7                  8

Всього:                                571               1810               1817

Кожне місто, село, селище має свою назву, назви вулиць (і теперішні, і традиційні, назви яких передаються з покоління в покоління). Кожен клаптик землі на території населеного пункту пов’язаний з діяльністю людини, з якимись подіями, які відбувались у далекому або недалекому минулому. Тому, крім назв вулиць, у населених пунктах ще існують назви місцевостей, легенди, в яких відображено або якась подія, або просто характеризує місцевість. Не є виключенням і село Дубовичі. «…название свое – Дубовичи получили от характера древесной породы, здесь более всего распространенной. Поводом к такого рода заключению служит то обстоятельство, что на полях и вблизи самого селения полосами залегают довольно мощные земли и что дубовым лесом, обыкновенно любимым глубокую хорошую почву, искони были покрыты значительные окрестные пространства. Это подтверждают тоже местные старожилы, так и то, что вся местность вокруг Дубович и теперь еще лесистая и в лесах этих, на лучших почвах, дуб до сего времени является породой преобладающей». [Павлович П.А. «Село Дубовичи. Имение Варвары Васильевны Кочубей, Глуховского уезда, Черниговской губернии» К. 1903 с.1].

А ось одна з легенд про появу нашого села. Ще за далеких часів Київської Русі на місці нинішньої електропідстанції була збудована невелика дерев’яна фортеця. Ще й понині цю місцевість називають старожили «кріпості». Ця фортеця оберігала і зміцнювала південно-східні рубежі держави. А збудована вона була за повелінням київського князя Володимира Великого, який наказав зводити городи по Десні і по Остру, по Трубежу і по Сулі та Стугні. В давнину на цьому місці буяв старий мішаний ліс. Росли дуби, сосни, осика, береза, клен, явір. На цьому місці дуже вигідно було будувати не тільки фортецю, а і житло. Річка Ретик була більшою, повноводною, а риби було стільки, що й руками можна ловити. Поряд був випас для коней – заплава річки Ретик, урочище Рудка. У кріпості спочатку тимчасово чергувала група озброєних дружинників до 20 чоловік. Вони виконували свою роботу почергово – одні вартували в дозорі, інші займались господарською роботою, заготовляли дрова, пасли коней, варили обід, ловили рибу, треті відпочивали. Дозорці час від часу змінювались. На зміну одних дружинників надсилали інших. Згодом дружинники забирали з собою сім’ї, будували землянки, хати й жили вже постійно. Так виникло поселення. Одні стверджують, що це поселення носило назву Дубовий хутір, інші – Дубовичі.

Вулиця Село. Фото 2007 року

За розповідями старожилів села Бринюки Зінька Степановича, Третякова Гната Кириловича, Мельника Максима Омеляновича, Карабута Пилипа Дем’яновича перші поселенці у нашому селі поселились на місці теперішнього парку аж у XVI ст. Вже говорилось, що першими поселенцями були селяни з-за Дніпра, які втікали від гніту польської шляхти та магнатів. Так, група втікачів поселилась понад річкою, по дорозі на Кролевець. Можливо звідси й пішло прізвище Подорога. Утворилась окрема вулиця Село. Ще й нині тут проживає основна частина жителів з прізвищем Подорога (Чапара, Махтей).

В цей же час якийсь переселенець, чи втікач Юрчак оселився далі в ліс. Це нині вулиця Любчичівка, де переважає прізвище Юрченко.

Вулиця Прасолівка. Фото 2007 року.

Трохи згодом було засновано поселення теж втікачами з Західної України – Бойко та Бойчун. Так виникла вулиця Бойчунівка. Вони були вправними плотогонами, бо цією справою займалися ще в Карпатах. Бойчуни та Бойки сплавляли плоти по річках Ретик – Реть – Десна і далі по Дніпру до Києва і аж до Запоріжжя. На вулиці, що з’явилась на лівому березі річки Ретик люди займались оптовими скупками тварин та різних припасів, зазвичай риба, м’ясо, для перепродажу. Їх називали прасоли. Звідси й назва вулиці Прасолівка – від Бойчунівки до Забарнівки, хоча окремі її ділянки мають свої назви – Низова, Бойчунівка, Переярок, Забарнівка, Молибожина. Це найстаріші вулиці села.

Вулиця Гора. Фото 2007 року.

У 1664 році козацькі війська лівобережного гетьмана І. Брюховецького разом з російськими військами розгромили польське військо Яна Казимира під Глуховом. Вертаючись додому, козаки Ніжинського, Стародубського та Чернігівського полків отаборились на відпочинок на пагорбі перед лісом. Місце досить красиве і привільне: на захід – густий мішаний ліс, на схід – незаймані землі. Широкі заплави понад річкою, випаси для тварин. Згодом сюди чи то з Ніжина, чи то з Стародуба, чи з Чернігова приїхали 5 сімей. Три брати на прізвисько Сущий і два на прізвисько Противень. Спершу побудували собі землянки. А так, як козаки були не тільки добрими вояками, а ще й будівельниками, то скоро почали будувати й хати. Так виникла вулиця Гора. А найбільші демографічні гілки в селі Дубовичі – це прізвища Противень і Сущенко (від Сущий). Центром цієї вулиці є провулок Рукав. Противні й понині найбільше проживають тут. Це вуличні прізвиська Олійник, Минька, Чміль. Сущенки це Ворони, Марчики, Мергелі та ін.

Кочубей почав збирати людей для свого володіння, різних спеціалістів і поселяв їх на вулиці Стягайлівка (стягувались звідусіль). Це ковалі – Борох, шорники – Дорошенко, шевці – Іващенко, зброярі – Коваль, столяри, каретники та ін.

Після відміни кріпосного права  1861 року Кочубеї побудували нову вулицю понад ставком, навпроти парку. Це вулиця Кривівка. Кожному було виділено по 3 та 6 десятин землі, залежно від рангу дворового. Зівович – нині будинок Ожог Софії Петрівни – сестра була головною економкою в Кочубея. Терещенко (Мамчичка) – нині шкільна конюшня. Холериха – нині будинок Фесенка С.М. – 3 дес. землі. Негода – наглядач і нарядник сільськогосподарських робіт (нині будинок Гузенка Б.О.). Кербут був кучером. Марченко – баба-повитуха – нині будинок Фесенка  Василя. – 3 дес. землі. Тимченко (Веребей) – столяр (нині будинок Кириків) – 2 дес. землі. Ілляшиха – покоївка (нині будинок Рибалко Марфи) – 6 дес. землі. Котляров – лікар – 8 дес. землі. Будинок стоїть і понині. Пушенко – вчитель – 8 дес. землі. Ця вулиця відрізняється від інших вулиць. Вона йде не прямо, а весь час повертає. Хтось із старих людей , коли йшов у гості  до знайомих, чи родичів і ходив тими закапелками сказав: «Не вулиця, а кривівка».  Так назва і прижилась до цієї вулиці – Кривівка.

Філонівка – це щось подібне до московського Замоскворіччя – дворянська дачна вулиця. Десь у 1880–1885 роках військовому підполковнику Філоновичу Василю Івановичу була подарована ділянка в 6 десятин землі по інший бік річки Ретик. (Це нині садиба Биковець Миколи Кузьмича). Потім туди переселився  Потоцький Юхим – один із далеких нащадків польського магната Дмитра Потоцького. Пеньков Яким Іванович – дрібний дворянин. Під час революції один з комісарів 1-ї Української дивізії. А ось здавна тут поселився козацький сотник Голуб. Через те Філонівку спочатку називали Голубівкою. Потім Голубівку купив козацький старшина пан Філон. З того часу цей куток стали називати Філонівка.

 

Будинок Уманця С.С. Малюнок Уманця М.С. (акварель)

Карпиківка. На околиці села Дубовичі, в мальовничій долині річки Ретик, було розташоване помістя  Карпиківка, яке належало пану Уманцю. Здавна тут жив пан Карпіка, а потім Уманець придбав це помістя собі. Уманець Сергій Сергійович мав близько 300 десятин землі, ліси. Йому належав хутір Карпиківка з 6 дворами кріпосних селян, ставок, млин, луки. Пан Уманець збудував добротний будинок, посадив сад.

 

Вулиця Карпиківка у малюнках М. С. Уманця (акварель)

Ще й зараз збереглося декілька яблунь. Після революції будинок Уманця розібрали і перенесли на вулицю Прасолівка. Спочатку у ньому розмістили дитсадок, потім колгоспну столову. В даний час цей будинок не використовується.

Озера. Так місцевість називають тому, що там багато маленьких озерець. Мабуть у сиву давнину вони були великими і повноводними. А ще тут залишилась криничка (10 поле, 3 бригада).

Петрусенків сад. Під час проведення столипінської аграрної реформи селянам було надано право переселитись у окреме господарство – хутір. Ось сім’я Петрусенків з Тулиголово і переселилась у цю місцевість. Збудували добротний будинок, завели господарство, посадили молодий сад. В часи колективізації сім’ю Петрусенків розкуркулили, сад перейшов у власність колгоспу села Дубовичі. На початку 60- років колгосп посадив на цьому місці новий сад. В даний час тут приватний бар «Мисливець, що розташований над самою трасою Москва–Київ.

Вишенська гора. Це найвища точка в окрузі села Дубовичі. Її висота над рівнем моря 202 м. Колись там стояла дерев’яна геодезична вежа.

Кравченкова гора. На цьому місці були землі хазяїна на прізвище Кравченко. Зараз вершина гори засаджена сосновим лісом.

Провалля. Це ціла система розгалужених глибоких ярів на північний схід від села, засаджених сосною, березою, дубом, акацією.

Ставки. Між селом і проваллям яри закінчуються. Вода від танення снігу та дощів раніше затримувалась у цій місцині, утворювалось декілька невеликих водойм, які спекотним літом пересихали. Ось і назвали цю місцевість ставками.

Окіп. Фото 2007року

Окіп. Це широка заплава верхів’я річки Ретик. Раніше тут були густі сінокоси. Сінокоси належали жителям села. Всі вони були обкопані канавами. Тому і Окіп. У 60-х на початку 70-х років тут було споруджено цілу меліоративну систему: прокопано канали, укладено дренажні труби, обладнано систему зрошення. Частково ця система діє і дотепер.

Степок. Фото 2007 року

Степок. Це місцевість на правому березі річки Ретик, між Окопом і Романковим. Частина місцевості підвищена. Там і понині росте степова трава.

Катрин ярок. Знаходиться по дорозі на хутір Морозове, на північний захід від села. Раніше цей ярок був досить глибоким, у ньому стояла вода, яка збиралась від талих снігів та дощів. У цій водоймі колись дуже давно втопилась дівчина на ім’я Катря. З тих пір люди й назвали цю місцевість Катрин ярок. Є ще одна версія. Цей ярок належав вдові Катрі, яка кожен рік сама косила густу і високу траву.

Кривий ярок (Курносий ярок) Розташований між романківською та морозівською дорогами. Виляє понад лісовим масивом то вправо, то вліво, доходить аж до Пархомцьового. Тому й назвали цей ярок кривим.

Мальківщина. Могила Гринька

Мальківщина. Урочище Мальківщина розташоване на північ від села, на відстані 1 км. вліво від дороги, що веде на Вороніж. Колись тут були землі хазяїна на прізвище Малько. Тому і Мальківщина. У кінці серпня 1941 року в урочищі Мальківщина відбувся бій частин Червоної армії з фашистами. В цьому бою загинув член військової ради 52 армії, бригадний комісар Гринько Іван Кузьмич, уродженець села Успенка Буринського району, Сумської області. Похований неподалік урочища над шляхом Дубовичі-Воронеж.

Рудка. Знаходиться на північний захід від села між морозівською та жуковською дорогами. Це заболочена частина заплави річки Ретик. Назва місцевості, ймовірно, пішла від місця, де видобували болотну руду, яка була вихідною сировиною для виплавки заліза. Руду промивали, сушили, дробили й засипали у глиняну піч – горно. За паливо використовували деревне вугілля, яке спокон віків виготовляли в Дубовичах. Для підтримання полум’я в піч нагніталося звичайне повітря, тож такі печі пізніше і дістали назву – сиродутні. Після виплавки одержували крицю – кусок металу зі шлаком. Шлак видаляли ковкою, залізо обробляли.

Нижнє (Чорноусівщина)

Нижнє (Чорноусівщина). Спочатку цю місцевість називали Чорноусівщина. Там жив козацький сотник Чорноус. Він служив у Василя Леонтійовича Кочубея ад’ютантом. Кочубей надав йому шмат  землі, де було побудовано будинок, ставок, посаджено сад. У 19 столітті Чорноусівщина перейшла у володіння дрібного поміщика Неровні. Так як сотник Чорноус зник невідомо куди, про нього стали забувати, а місцевість поступово почали називати Нижнє, так як іменно там знаходиться сама нижня точка округи над рівнем моря. Крім того тут функціонував самий нижній у Дубовичах на р. Ретик  млин. Під час колективізації будинок сотника Чорновуса розібрали і перенесли в центр села. У цьому будинку знаходилась контора колгоспу ім. К.Маркса до 1986 року. Зараз будинок частково розібраний, у ньому знаходиться  дубовицька ветлікарня.

Котлярова криниця

Котлярова криниця. Знаходиться на відстані 2 км. на південь від села, в лісовому масиві серед сосон, над трасою Москва-Київ. Вже не одне століття живе у народі легенда про цілющі властивості води з криниці. Колись, у давні часи, пас худобу в цих мальовничих місцях юний чередник. Спека була неймовірна, тож йому дуже захотілося пити. Раптом попереду щось зблиснуло. Хлопчина завмер – дивовижне золоте проміння осяяло все довкола. На нього дивилася… Богоматір. Засліплений юнак  знепритомнів. А Пречиста Діва промовила до нього:  «Підводься, синку, ступи сім кроків праворуч і побачиш джерело. Випий тієї водиці, і минеться все. Станеш сильним і здоровим…». Зробив юнак саме так, як казала Богоматір, й знову став зрячим і ще сильнішим, ніж раніше. Про своє ж видіння розповів усьому селу. Відтоді й ходять до джерела не тільки втамовувати спрагу, а й лікуватися. Жителі найближчих сіл вірять у чудодійну силу води з Дубовицької криниці, бо багатьом вона допомогла. У роки Великої Вітчизняної війни, наприклад, партизани славетного з’єднання Ковпака омивали рани цілющою водою.

Каплиця біля Котлярової криниці

Пили її як ліки після Чорнобильської катастрофи. Сюди їхали і йшли жителі не лише навколишніх сіл, а й сусідніх районів та областей. За висновками медиків, цілюща вода дубовицького джерела дійсно благодатно впливає на щитоподібну залозу, органи травлення, має здатність омолоджувати організм. А її хімічний склад просто вражає кількістю корисних для людини елементів. Багато випало на долю Дубовицької криниці. Часи атеїзму позначилися і на цілющому джерелі. Та скільки разів його не засипали, прагнучи зрівняти із землею, все одно знаходилися ті, хто розчищав святиню, робив усе, аби вона допомагала людям. Хіба ж не диво, що і в мороз, і в спеку температура води лишається незмінною… Вже в роки незалежності територію навколо цілющого джерела було впорядковано, зведено накриття, а на узвишші – каплицю. Традиційно в десяту п’ятницю після Великодня біля чудодійної криниці проходить Літургія. До святого місця cходяться тисячі прочан, аби вклонитися диву природи і попросити Божого благословення собі й дітям. Кожен вірить в те, що зійде Діва Марія і, як колись, мовить:  «Вода зцілюватиме всіх, хто приходить з добрим серцем, з вірою в душі». Відкопав криницю дзвонар Котляр. Ось і звуть її в народі ще й Котляровою криницею.

Лисі гори. В народі лисими пагорби називають тому, що на них нічого не росте, окрім мохів та лишайників. У нашій місцевості ґрунти дуже бідні – дерно-підзолисті, піщані та супіщані. А ось у цій місцевості на пагорбах суцільний пісок. Тому таке місце і назвали лисим. Так як у нас невеликий пагорб – це гора, то і вийшло Лисі Гори. Ось ще одна версія назви. Ще з прадавніх часів, за язичництва, на горах завжди служили богам-кумирам, творили суд. Навесні на таких місцях найвідчутніше воскресіння Сонця Красного. Саме з цього часу, вважалося в народі, починав ходить серед людей бог Ярило. За старими віруваннями на Красних гірках любили збиратися духи чоловічої статі, а на Лисих Горах – жіночої.

Купки. Фото 2007 року

Купки. Від Котлярової криниці у напрямку до села, серед лісового масиву, тягнеться досить велика улоговина, яку щовесни заповнює вода від танення снігу в лісі. З боку села ця улоговина закінчується живописним лісовим озерцем. Раніше в цій лісовій улоговині був сінокіс, а трава росла великими кущами, між якими стояла до літньої спеки вода. Якщо поглянути збоку на цю місцевість, то видно одні купки трави. Тому і назвали Купки.

Плантація. Фото 2007 року

Плантація. Це най родючіші землі у селі Дубовичі. Колись ці землі належали поміщикам Кочубеям. В роки Радянської влади це були поля колгоспу ім. К. Маркса. Зараз плантація розділена на земельні наділи жителів села (фазенди). Розташовані ці землі між цегельним заводом та прасолівським цвинтарем та Прасолівкою.

Завод. Між Катриним ярком, морозівською дорогою та Балабушчиною греблею, перед скасуванням кріпосного права Кочубеями був побудований цукровий завод. Поруч – винокурний та костопальний. Тому ця місцевість ще й зараз зветься завод.

 

Романкове. Фото 2007 року

Романкове. Це перша гребля за вулицею Прасолівка на р. Ретик. Легенда розповідає, що колись там була велика річка, по якій ходили пороми. Тоді багато циганських таборів зупинялись на постій у селі та поза селом. Одного разу біля цієї греблі, зупинявся табір циган. Одного з циган звали Романко. Романко пішов купатися на річку і втопився. Його мати прокляла річку і річка зовсім обміліла, стала зовсім маленькою. З того часу місце, де втопився Романко стало називатися Романкове.

Качурове. Поповичове. Морозове. Капустіне. Пархомцьове. Жуків хутір.

Це все місця, куди переселилися від малоземелля та безземелля селяни села Дубовичі під час столипінської аграрної реформи. Всі вони проіснували до кінця 50-х – початку 60-х років, коли жителів хуторів і окремих дворів переселяли на постійне місце проживання до центральних садиб колгоспів. Жуків хутір проіснував аж до початку 80-х років XX ст. Морозове існує ще й тепер. Назви місцевості походять від прізвища сім’ї, яка там проживала.

Балабушчине. Друга гребля на р. Ретик вниз по течії річки. Через греблю проходить морозівська дорога. На цьому кутку вулиці Прасолівка проживали Балабушки, вони тримали тут млин, тому і Балабушчине.